Главная » Репортажи » The man who's never gonna leave the blues*

The man who’s never gonna leave the blues*

24.04.2011

Мелвін Тейлор та Джонні Бенні. Фото: Максим Вєрний

*Людина, яка ніколи не залишить блюз

-- Блюзмен, забацай нам блюз! – анонімний вигук із зали майже під кінець близько двохгодинного концерту.
-- Ой, я вже думав, ви ніколи не попросите!

Не варто сприймати цей невеличкий діалог, що стався між Мелвіном «Швидкі-Пальці» Тейлором і одним із глядачів на його концерті в культурно-освітньому центрі «Майстер-Клас» 6 жовтня 2010 року, занадто буквально. Серед музикантів – як і серед будь-яких «нормальних» людей – трапляються добрячі жартівники. Та й і публіка у артиста часто-густо буває під стать йому: серйозні відвідувачі серйозних концертів серйозної музики з одного боку; а незаангажовані поціновувачів реінкарнації американської народної творчості – із зовсім іншого куточку уявної слухацької мапи.

Отже, сподіваємось, ви вже зрозуміли, що блюзу в той вечір було ду-у-уже багато. Ну приблизно стільки ж, скільки його назбирається по дорозі від Чикаго до Києва. А це, погодьтеся, чималенько. Схоже, що Мелвін із компанією не розгубили його і по приїзді в Україну. Хоча їх виступ у середу в рамках одночасно двох проектів – щотижневого «Тема з варіаціями. Live», а також менш періодичного «American Music Series» – був п’ятим і завершальним у міні-турі, яких зорганізовано агенцією Jazz in Kiev за підтримки посольства США в Україні. Як то воно велося чотирьом іллінойським хлопцям після Сімферополя, Севастополя, Ялти та Львова на київській сцені, розкажуть двоє наших кореспондентів.

Мелвін Тейлор. Фото: Максим Вєрний

Київський вінегрет або кросплатформеність по-чиказьки

Віктор Віннер:

Отже, Мелвін Тейлор (Melvin Taylor), без перебільшення знаменитий чиказький блюзмен, знову завітав до Києва. Нагадаємо, що минулого разу його виступ відбувся 25 квітня 2006 року у клубі «Арена» в програмі Олексія Когана і став одкровенням для небагатьох справжніх фанів сучасного електричного блюзу (якого, до речі, так не вистачає київській сцені!). Цього разу аудиторія була набагато численнішою, адже зал «Майстер-класу» був забитий ущерть самою різнобарвною публікою. Такою ж різнобарвною обіцяла бути і програма вечора, адже Мелвін Тейлор не тільки самий скромний блюзовий гітарист (на власному сайті він охарактеризував себе як «одного з найвеличніших гітаристів в історії року, блюзу і джазу»), а й, мабуть, самий універсальний, що вміє бути не тільки Стіві Рей Воном (Stevie Ray Vaughan), Бадді Ґаєм (Buddy Guy), Альбертом Кінґом (Albert King) та Джорджем Бенсоном (George Benson), а й самим собою.

«Чистий» Тейлор – мабуть-таки бадьорий і мажорний, як і перші три композиції з невід’ємним присмаком культурної парадигми Середнього Заходу. Не відкладаючи на потім, Мелвін відразу «засвітив» чималий арсенал технічних «штучок» та звукових ефектів, серед останніх віддаючи перевагу «вау-вау» та овердрайву. Пробував співати, щиро і відрито, але на мою думку, краще це вийшло у клавішника Бернела Андерсена (Bernell Anderson), який виконав власну пісню про те, наскільки багато зла в оточуючому світі. Після цього ініціативою знову заволодів Тейлор із славнозвісним блюзовим стандартом «The Thrill Is Gone» (Rick Darnell, Roy Hawkins), який свого часу не тільки приніс Ґреммі Бі Бі Кінгу (B.B. King), а й став його візитівкою. За цим прозвучала «Breezin’» (Bobby Womack) точнісінько в тому аранжуванні і з тими самими пасажами, з якими її у 1976 році записав Джордж Бенсон, після чого соліст розійшовся не на жарт і в послідуючих темах невпинно дивував і ефектними вібрато й підтяжками, і перехопленням грифу, і слайдом на мікрофонній стійці – словом, працював на глядача. Яскравим моментом стала і довга каденція з розстроюванням свого Ibanez AS73 – і все задля того, щоби в інтро до наступної теми знову його настроїти. Адже йому знову довелося перевтілитися, на цей раз у Карлоса Сантану (Carlos Santana), оскільки саме у виконанні групи цього легендарного гітариста здобула шалену популярність пісня «Black Magic Woman» (Peter Green). Наступною композицією також став зразок класики із Зали слави блюзу «The Sky Is Crying» (Elmore James, Morris Levy, Clarence Lewis), після чого музиканти з абсолютно незворушним виглядом виконали запальне бугі. На загал, більш-менш розкуто на сцені поводився тільки Мелвін Тейлор, чого не можна сказати про барабанщика Дарвонта Мюррея (Darvonte Murray) та, особливо, басиста Джонні Бенні (Johnnie Bennie), який протягом концерту не зняв ані своєї кепки, ані чорних окулярів.

Мелвін Тейлор. Фото: Максим Вєрний

Блюз нашвидкоруч

Анна Вовк:

Поки Віктор методично записував назви пісень до репортерського блокноту, я сконцентрувалася на загальній картині звучання. Одною із моїх реплік була: «А чого цей молодий 24-річний барабанщик, який надає перевагу «простій американській іжї» перед місцевими делікатесами, вже чотири пісні грає із рушником на голові?». На що пан Віннер спокійно відповів: «От і напиши про це». А от і напишу! До речі, розумні люди зауважили, що така здатність півгодини тримати на голові рушника і при цьому працювати паличками «у поті чола» – ознака гарного барабанщика. Але, скажемо відверто, ритм-секція порівняно із «самим» була трохи бліднуватою. Варто хоча б відмітити, що за весь концерт кимось, окрім Мелвіна, було зігране лише одне – одне! – справжнє соло. Здогадайтеся, хто це зробив? Так, точно. Той самий барабанщик із тим самим рушником на маківці. А от басист наче приріс до підлоги. І тільки ритмічно погойдував коліньми.

Зате Тейлор – напевне, заради контрасту – відривався на повну. Місцями аж занадто. Так сам і сказав, беззахисно розвівши руками: «Я швидкий, нічого не можу із цим зробити». Ніби просив у публіки вибачення за цю свою невиліковну схильність. Та де там! Сценічний простір легко було уявити таким собі стадіоном, де троє спортсменів-легкоатлетів спокійненько трусять по боковій доріжці. А четвертий, галопуючи внутрішнім радіусом, і, щораз вигулькуючи з-за повороту, рівняється з ними на кілька секунд та питає щось на кшталт: «Гей, чуваки! Я вже пробігаю десяте коло. А ви що? Як? Ну добре, зустрінемось за три хвилини».

Зрештою, все, що потрібно знати про цю людину: кількість нот, які він здатен видавати за секунду. А це трохи більше 10-ти. І найприкольніше, що ти чітко розумієш: воно якось само із нього «пре», цілком природньо. Про те, що і пальці, і зап’ястки Тейлора миготять як прозорі крила бабки у ясний літній день, і казати не варто. Гітара сіпається і крутиться то навколо своєї осі, то навколо самого Мелвіна (до речі, коли він повернувся до залу спиною і зсунув гітару на сто вісімдесят, всі очікували, що він буде грати наосліп, завівши руки назад; але музикант, вочевидь, передумав, постояв хвильку і знов став до публіки обличчям та взявся гітарити далі у «людський» спосіб). Потім він теппінгує, затиснувши медіатор у міцно зціплених зубах. Рухається обома руками по всій довжині грифу у довільних напрямках. Ви думаєте, їх тільки два: вверх та донизу? Ой, Тейлор би вам розказав! Я, знову ж таки, мовчу про такі дрібнички як скрутити шнур, що з’єднує гітару із процесором, монітором і колонками у курдюпель і тим курдюпелем гамселити по струнах. Або використовувати мікрофонну стійку як слайдер, притискаючи підставку ногою на тулячи гриф до вертикалі. Крутити кілочки – то вже зовсім банальність. «Е-е-е, я ніколи не полишу блюз… Зацініть!» Це він казав перед одним із своїх викрутасів.

Звичайно, не обійшлося без великої кількості педально-процесорного хазяйства: кілька разів Мелвін влаштовував справжній дельта-шугейз, такий собі спейс-блюз із ділеями та усіма фішками. Здається, трохи стриманості йому би не завадило. Адже найголовніше, що вирізняє справжнього естета у будь-якій справі: чітке відчуття смаку навіть у тому, що ти робиш найкраще. Я не кажу, що він аж занадто «виставлявся». Просто було враження, що йому роки зо три не давали грати, а тут він нарешті дірвався до інструменту. І це на п’ятому концерті за шість днів! Коли виступ добігав своєї другої години, вже навіть якось хотілося делікатно натякнути, що, може, варто було би закруглятися, аби не паплюжити гарного враження. А до того ж Мелвін ще й примудрявся співати!

Опісля присутня на концерті пані Лілія Млінарич – президент фестивалю Jazz Koktebel, який місяць тому пройшов у Криму, а завершився концертом у цьому ж таки залі, – сказала щось типу: прямо машина часу, назад у сімдесяті! А й справді. Ось де не треба хапатися за голову – а що ж то воно за стиль такий?! Так, Вікторе? Але змахнемо сльозу ностальгії із лівого ока. Бо із правого потече сльоза замилування: насамкінець, вже перед бісуванням, клавішник, який і до того проспівав кілька тем, затягнув – що би ви думали? – Summertime. Коли до того Тейлор кілька хвилин варіював цю тему інструментально, ми не очікували, що буде ще й вокальна партія. Причому, не згадаю вже яким чином, але піаніст в одному моменті суттєво відступив від канонічного тексту. Вочевидь, у Чикаго цю пісню виконують якось по-особливому. От же ж… «Покажи мені, як у твоєму місті співають саммертайм, і я скажу тобі, хто ти».

Віктор Віннер:

Концерт потроху підходив до завершення, і музиканти вирішили здивувати розігріту залу ... «Summertime» на 12/8. Чи то настрою не було, чи то не встигли відпрацювати разом, але на мою думку, вийшло невдало і дуже нагадувало «Вальс-бостон», тільки англійською мовою. Втім, варто було групі повернутися на біс, все стало на свої місця: віртуоз-трюкач Тейлор і його надійний, хоч і трохи невиразний супровід знову почувалися, немов риби у каламутній воді чиказького блюзу. Чи зіпсували певні огріхи загальне враження від концерту? – Абсолютно ні. Чи варто відвідати наступні виступи Мелвіна Тейлора в Україні? – Абсолютно так. Чи привезе Мелвін наступного разу щось нове і цікаве? - Без сумніву, адже пісень і виконавців для приготування власного «вінегрету» залишилось чимало, а «кухареві» у таланті не відмовиш.

Нагадаємо, що найближчою подією у рамках American Music Series, започаткованої спільними зусиллями продюсерського центру «Jazz in Kiev» та посольства США в Україні минулої весни, стане концерт відомого саксофоніста Білла Еванса із проектом Bill Evans Soulgrass 6 червня 2011 року. До того ж 4 червня гурт можга буде побачити і послухати на першому фестивалі Alfa Jazz Fest у Львові. Детальну інформацію дивіться у нашому розділі «Афиша» або на сайті jazzinkiev.com.