Концерт «вишки»

10.05.2006

Хтось може мені закинути, що ця подія не настільки голосна, аби про неї писати до центрального осередку джазової інформації в Україні. Але ж, по-перше, осередків нагальної інформації про джазове життя унас більше немає. По-друге, розвиток джазової освіти є однією з найважливіших складових «достатку» цієї культури загалом. А по-третє, чомусь так вийшло, що охрестили мене людиною, що опікується дитячою та молодіжною джазовою культурою. А я й не проти.

Отже, 5-го травня 2006-го у Великій залі Національної Музичної Академії України відбувся звітний концерт Навчального музичного комплексу НМАУ ім. П.І. Чайковського – КДВМУ ім. Р. Глієра. За свідченнями декількох викладачів, студентів та глядачів, такої серйозної підготовки не було ще ніколи.
А ще вперше за існування “вишки” (як прозвали цей відділ) більшість студентів написали авторські твори спеціально до цього концерту. Із беспрецедентним бажанням до справи проводили репетиції - що їх було чимало, і це знову рідкість. Створювали ансамблі.

З ансамблів, переважно, і складалася перша частина концерту. Той, приблизно, сотні глядачів, що перебувала в залі, дісталося все: від дуетів до квінтетів. До того ж відвертого розчарування зі студентів не викликав ніхто. Більш відомі юні музиканти - задіяні у дорослих колективах, або ж учасники міжнародних конкурсів та автори сольних програм – були на рівні. Наприклад, трубач Деніс Аду, лауреат конкурса ДоДж-Юніор-2006, та його склад; квартет Антона Півоварова; "Kiev Union Language" із відрахованим з КДВМУ ім. Р. Глієра кілька місяців тому володарем звання “Найкращий тенор-саксофоніст Додж-Юніор-2006” Богданом Гуменюком. Про парадокси, дозвольте, пізніше.

Менш імениті студенти теж довели свою повну причетність до справи та приємно порадували авторськими творами. Особливо хочу відмітити два дуже цікавих, затишних, красивих дуети. За участі одного й того ж контрабасиста Антона Жукова – спочатку з піаністом Павлом Литвиненком, а потім із саксофоністом Максимом Дмитруком.

Так от, про деякі парадокси.

Джазовий вокал. Тема неоднозначна. І тему цю "підняла" студентка 3-го курсу Ганна Коханчик, доречі, краща вокалістка зразку 2005 року конкурса ДоДж-Юніор. З одного боку, можна порадіти через бажання співати і через наявність таланту у молодої пані, а з іншого, можна пожалітися на те, що Ганна останнім часом ці свої бажання не реалізує - це відчувається. Причиною цього є те, що Ганною укладено контракт з одним із відомих не-джазових лейблів. За цим договором Ганні заборонено співати, окрім того, Що скажуть і Де скажуть. Повторюється історія з Гайтаною, не інакше. Можливо, й не треба робити з цього трагедію, але констатувати те, що на найближчі 5 років ми лишилися соул-співачки – можна. Можливо – віднайшли нову популярну. Принаймні освічену, з голосом і що найголовніше – слухом.

Відрахований найкращий тенор-саксофоніст. Якщо би я випадково потрапила на цей концерт і вперше би чула і бачила цих студентів – то не зрозуміла би виправданість цього відрахування. Богдан Гуменюк й справді дуже талановитий музикант і вже визнаний найкращий тенор серед молодих. Інша річ - що мені, нажаль, відомо про багато підводних камінців цієї неприємної справи, коли із відстанню у кілька місяців з “вишки” Глієра спочатку “відрахували” викладача, а потім і його студента. Звичайно, мотивація позбавлення Богдана можливості продовжувати навчання зрозуміла: приблизно 8 так званих “хвостів” із дуже потрібних дисциплін. А їх, цих дисциплін, у будь-якому вузькопрофільному вищому навчальному закладі колишнього радянського союзу достатньо. Фізкультура, наприклад. Втім, “после драки”, як відомо, саксофонами не розмахують. Просто скажу, до чого це призведе і вже призводило. Талановитий та амбіційний молодий музикант, зрозумівши “політику партії”, що, таке враження, не змінилася з радянських часів, поїде за кордон. Чи до Анатолія Крола, який запропонував допомогу юнаку, чи ще десь, але він - обов”язково! - стане відомим. Це гарантовано. А на рідну Батьківщину, якщо й повернеться, то із сольним концертом, років через 20. Чи так повинно бути?..

Сам собі викладач. Після години цікавих, творчих ансамблів, музично-вдалих експериментів, джазового вогню в очах кожного зі студентів – викладачам прийшлося важко. Деяким навіть переграти молодших колег не вдалося. А написані твори (до речі, не-глієрівського викладача), за ідеями, формою та навіть культурою явно поступалися студентським. Догоджати моді етно-джазу, як виявилося, не так і легко. Просто притягнути за вуха щедрика, поклавши його на джазовий риф; починаючи грати на сопрано-саксофоні, продовжувати це робити “как зверь” (цитую відгук критика на гру цього музиканта) - склалося враження, що навіть інструмент злякався володаря... Взагалі, від педагогів хотілося почути настрій сучасної, що її показали студенти, а не радянської джазової культури. А першим завданням сучасної культури, при інших рівних, є ансамблевість, а не крутість одного з солістів та вміння його користуватися форшлагами та глісандо у кожному такті. І не викликав в мене цей "дорослий та зрілий" виступ анічогісінько, крім великого захоплення усіма студентами знову. Бо він довів : більшість зі студентів навчаються за програмою “самоосвіта”.

Чесний джем. Саме так можна назвати виступ ще одного ансамблю педагогів. Музиканти попередили, що грають разом вперше і чесно “ловили” один одного. Це їм вдалося. Звичайно, грали стандарти, але під соусом “майстер-клас” це здалося можливим. Принаймні якась енергетика інша відчувалася, тай знову “запахло” джазом. І до слів ведучого Олексія Когана: "Ці люди можуть навчити" вже виникла довіра. А ще - поки потроху, але почала з”являтися радість через те, що у нас не просто є джазове віділленя (хоча воно такої назви і не носить), але й те, що більшість людей, що його складають, вміє і хоче грати джаз.

У другому відділені концерту виступав біг-бенд училища. Розповідати права не маю, оскільки, на жаль, виступу не чула. Але готовність студентів у червоній “уніформі”, а також знервованість дириґента, через відсутність у деяких солістів білих сорочок - побачити встигла.