Главная » Репортажи » Федоров + Волков: і знов у плавання...

Федоров + Волков: і знов у плавання…

18.03.2011

Леонид Федоров и Владимир Волков в Киеве. Фото: perecrestok.kiev.ua

Я впервые увидел, как по мановению смерти дух обращается в материю; мне вдруг стало понятнее, отчего так равнодушен и недостижим окружающий меня материальный мир - все эти майские цветы, стулья, карандаши, эта школа, это солнце...

Мисима Юкио. «Золотой храм» (пер. Григория Чхартишвили)

чего ты плачешь Фетинька,

коль наступило летинька,

Нукдох нукдох за ящики,

Стремятся трупы падчериц

Дрожит очей молчание

Петруша досвидание

(Фёдоров, Волков. «гАлушка»)

По-весняному урочисто з’явилися на сцені Леонід Федоров та Володимир Волков. Федоров – як завше у вільному одязі, сповнений піднесеної невизначеності, Волков – у білосніжній сорочці і з охайно зачесаним довгим волоссям. Перші ж акорди «гАлушки» з альбому «Романсы» сповістили нас про настання кількох годин невизначеності та спонтанних пошуків. Зазначимо, що можливість для творчих шукань була надана концертним агентством «Перекресток».

Хаотичний і в той самий час акцентований гітарний ритм завзято вибивав із глядачів рештки причинно-наслідковості. Ніхто б і не здивувався особливо, якби Федоров почав грати на гітарі смичком – в плані надання волі потоку творчої свідомості Федоров – це майже Фред Фріт (Fred Frith).

Наступна зупинка – станція «Безондерс» імені Олександра Введенського. Особливо цілеспрямовано звучали єдині за цей вечір мало-мальськи впевнені пасажі: «Мне не нравится что я смертен… Мне страшно что я не свеча… Мне страшно что я не тучность… Мне страшно, что я неизвестность». Хоча… Федоров-Волков (їх простіше сприймати як одне ціле) виявляється, ненавидить потяги. Ненавидіти потяги, коли «голова в петле а ужин на столе» - це серйозна життєва позиція. Неволею відчуваєш солідарність з музикантами і віриш у те, що «Если труден твой путь, то тебя заберут куда-нибудь. И будет день за днём, где-то там ты забудешь о нём». Забувається не лише те, про що варто забути, але й те, що на сцені немає ані Марка Рібо, ані Джона Медескі. Федоров і Волков – віддані характерники своєї справи, що здатні вдвох творити дивовижне. Втім, процес творіння відбувається у них неначе сам-по-собі. «Мне повезло, всё что не было со мной, было и прошло», - вітер відносить минуле і нам його зовсім не жаль. Так, нам дійсно повезло. Повезло подорожувати разом з Федоровим-Волковим.

До речі, про Рібо та Медескі. Моментами, сприйняття композицій цього вечора перегукувалося з емоціями минулорічної давнини. От наприклад, композиція «Волны те». Те саме відчуття внутрішнього розхитування та огортання зовнішньою м’якою субстанцією. Тепер, знаючи наперед характер власного реагування, можна було дати волю очам та поспостерігати за музикантами. «Пылью мне серой пылью всё запылила», - промовляє Федоров і, таке враження, видихає хмару сірого пилу. Дуже органічно це виглядає поруч із маніпуляціями Волкова з контрабасом. Одна рука постукує ззаду, інша – погладжує спереду. З одного боку – інструмент, з іншого – чарівна лампа. Маленький відступ: любителям першокласного джазового авангарду рекомендуємо послухати альбом Волкова та японського саксофоніста Умезу Казутокі (Umezu Kazutoki) під назвою «Перемена».

Володимир Волков сідає за рояль і ми плинно переходимо в газоподібно-ефірний стан: «О свет воды любя, тьма стен её стенает. И лишь её любя, ствол пламени пылает». “When Dream and Day Unite” («Коли сон та день об’єднуються») – назва дебютного альбому метально-прогресивної команди Dream Theater – здається, вона би чудово підійшла до цього концертного відрізку. А почалося все із зухвалої «Шамурли». Неквапливість мелодії якось не в’яжеться із збоченістю композиції: «Бешенны стены, стучать, веселиться… Плюнуть налево, крикнуть три раза…» В цьому дисонансі – особлива принада пітерського дуету. На додачу нам пропонується «В грязь окунуться, чёрным предстать». Публіка на концерті зібралася хороша, інтелігентна, увібрана в костюми та сукні. Так що, раз уже прийшли чесно на концерт, то і зануритися в бруд разом не соромно буде.

Маршрут нашого польоту передбачити неможливо. Тоді, як ви дивитися на те, щоб кинути якір? «Брали руки якоря, стали руки якоря…» Виявляється, сьогодні оголосили штормове попередження і будь-який якір із високою імовірністю зірве. «Вижу реки и моря, вижу реки и моря. Кто ты сталая земля, где ты стылая земля». Людину в здоровому глузді така перспектива неодмінно б налякала. А оскільки «нормальних» людей на той момент в тому місці майже не лишилося, всі події зрештою сприймалися як марево з проблисками надії: «Здравствуй милая моя…» Втім, замість радісного вигуку слідував як завше здогад невизначеності: «Ты ли милая моя, что ли милая моя…» Хотілося б зберегти залишки доброго гумору, але… «Звать тебя нельзя, я иду медленно, и мне грозят …» Композиція «Холода» виїдає усі сенси і лишає всередині порожнечу. Така «пуста» туга загрожує покинутістю і, в перспективі, розпадом. Але це скоріше експресіоністський розпад – розпад з любов’ю – без надій, але з відчуттям невідомого.

Федоров і Волков – це не лише два музиканти з гітарою та контрабасом/фортепіано відповідно, але й ціла плеяда видатних авторів. Олександра Введенського ми вже згадували. Звісно, не можемо ми оминути поета Олександра Хвостенко (він же Хвіст). Здавалося, що останній вигук з композиції «Р.Э.П.» «А теперь мы разрежем его на куски» був своєрідним закликом до публіки. Невідомо, кого чи що конкретно пропонувалося різати, головне, що цей акт мав би бути здійснений «При помощи общего согласия…» - по-демократичному, як заведено.

«Летел и таял…» - майже без залишку, віддавшись потокам музики. Хотілося повністю вхопитися за цей момент і не думати про завтра, адже «Завтра это так далеко, что кто его знает…» На думку сплило, що всі назви оточуючих явищ є суто умовними. На дворі весна? – не факт. У когось «С юга вьюга», а «вот она зима осень с ресниц летели…» Надмрійливість доходить до того, що в принципі не відчуваєш потреби асоціювати події довкола з такими конкретними визначеннями як «погода» або «весна».

Турботи вбік, страх подалі, адже маємо невтішну історію з пісні «Что похуже на потом»: «Он так боялся и заплатил за всё». Не бажаючи цієї сумної долі, ми злітаємо, щоб «мчаться, словно львы». Втім, навіть тут на нас наповзає бузковий колір з альбому «Лиловый день». Від композиції «Печаль» мурашки по спині. Щирість виконання Леоніда Федорова укидає в транс.

Заключна частина виступу – це суцільний лабіринт. Нашим провідником знов стає Олександр Введенський. Навколо розігрується драма і кінця їй не видно: «А воздух море подметал, как будто море есть металл…» Зрештою, в наші двері стукає Вольфганг (останній альбом Федорова-Волкова). «На краю» - ніякого трагізму – лише натяки та побажання: «Пусть тебя оставит грусть в том краю, на краю…» Виступ Федорова та Волкова породжує без перебільшення унікальні емоції. А ще дає на мить відчути далекий подув невідомого, що полишає так само легко, як і огортає: «Ты туда, а я сюда – навсегда». Але… Ми знов будемо чекати, щоб там не було.