Главная » Репортажи » «Джаз Без 2010», день четвертий: клубне етно з бонусним експериментом

«Джаз Без 2010», день четвертий: клубне етно з бонусним експериментом

28.12.2010

Джаз за своєю природою – волоцюга. Такий собі вуличний музикант, який грає то тут то там – де запросять. Смілива, трохи розв’язна атмосфера і настрій на експерименти дозволяють йому почуватися як риба у воді. Тому клубний джазовий концерт – це завжди дуже природньо і щиро. Джаз ніби прокрадається поміж кавалків розмов і розчиняється в кружальцях цигаркового диму.

Так же буває, коли художники роблять зарисовки звичайного життя міста, коли брейк танцюють в імпровізованому колі посеред вулиці, коли митці формують скульптури не з найдорожчої глини, а зі звичайного cнігу. Взагалі-то останнім часом джаз досить непогано прижився і в філармонії, але саме за особливу ненав’язливість та ексцентричність ми все-таки любимо клубний джаз. Словом, знову про «Джаз Без».

«Дзига» цьогоріч вдесяте пом’якшує львів’янам перехід у зиму теплими джазовими інтонаціями. Як і годиться, першу круглу дату «Джаз Без» спочатку відсвяткував вдома – в колі своїх найближчих людей, у «Jazz Club. Lviv». Продовжував урочистити розкішно і пишно – його вітали музиканти з Росії та Польщі, а щастя-здоров’я і рости великим бурхливими оплесками бажала величезна аудиторія, що збиралася у Львівській філармонії два вечори поспіль. Четвертого фестивального дня «Джаз Без», веселий і вже трохи захмелілий, запросив до клубу давніх друзів, добре знаних та міцно любих у Львові, аби заварили етномотивів. Спочатку до виступів передбачалися дві українсько-польські команди музикантів: «Futurethno» та «DagaDana», одначе додача гарячих грузинських «BekBekson Trio» яко бонус-джокер-халява не могла не потішити публіку.

Про організацію

Сиділи, звісно, одне в одного на головах – тісна примусова комунікація з ближніми, що іноді все ж приводить до хороших наслідків, як-от взаємне пригощання напоями, грядущий обмін платівками чи вільні вуха для нав’язування певних ідей чи власних смаків. Хоча навіть сиділи не всі – клуб старенький і маленький, з помітним дефіцитом стільців, одначе добре укомплектований офіціантами, які постійно перечіпалися через тих нещасних, які шукали точки власної опори на стінах, перилах чи вузьких сходах. Одразу уточнюю, що завдяки грації персоналу клубу ніхто не постраждав і більшість посуду уціліло. Питання: де все-таки повинні виступати «DagaDana» – гурт, назва якого у кожного львів’янина сама від зубів відскакує, якщо запитати його про джаз і місто, враховуючи факт, що минулого «Джаз Безу» навіть філармонія не вмістила всіх охочих послухати виступ гурту «ShockolaD» як материнського проекту вокалістки «DagaDana» Дани Винницької? Наздоганяюче питання: де, за логікою, мали би виступати фрі-джазові музиканти, якщо прихильників такого напрямку у Львові поки небагато, адже його не популяризують тут так, як той же етно-джаз а чи ф’южн, і філармонія для ролі фрі-джазової сцени поки завелика? Обмін концертними майданчиками навряд чи когось образив би, адже львів’яни, безперечно, люблять клубні виступи, але саме за вміру розслаблену, камерну атмосферу, без жодних ефектів стадіону.

Про концерт

«Futurethno», що грали першими, прекрасно впорались із завданням заджазувати публіку в умовах підвищеної відволікабельності. Музиканти відвойовували увагу аудиторії у важкій боротьбі з меню закладу, потягом людей до флірту в півтемряві та бажанням швиденько обговорити події останніх десяти років зі знайомими, яких давно не бачили. З перших акордів стало зрозуміло, що гурт більше «future» ніж «ethno», хоча йшлося радше про наше, українське, специфічне розуміння поняття «етно». Штампами, стереотипами і шаблонами в наших головах міцно засіла думка про те, що етно – це обов’язково впізнавана фолкова мелодія, бажано з народними наспівами, та наївні музичні інструменти, як-от свисточки-пищалки-окарини. Якщо додається електроніка, то це має бути не що інше, аніж імітація шуму ріки, співу пташок, а чи барвистої стрічки голосу трембіти.

«Futurethno» протягом усього виступу великою музичною кувалдою руйнували ці стереотипи. Всю відповідальність за етновкраплення квінтет поклав на тендітні струни скрипки, тим часом як ударник драйвував, генеруючи то джазові, то драм-н-басові, а іноді навіть рокові ритми, діджей відривався, бавлячись із електронікою, наче протидіючи традиційності скрипчиного етно, а клавішні та контрабас урівноважували композиції, повертаючи всіх музикантів у русло джазу. Такий собі розподіл ролей, в результаті якого народжувалася свіжа, цікава, не вельми вигадлива, зате дуже вільна, розкута музика, яка пасувала до місця й часу, і припала публіці до настрою.

Найбажаніший, найочікуваніший гурт вечора – «DagaDana». Галицька радість і гордість Дана Винницька затіяла інтернаціональну дружбу з поляками Дагою Грегоровіч та Міколаєм Поспєжальським, що привело музикантів до плідної співпраці та невдовзі осяяло справжнім «кольором щастя» (назва однієї з найвідоміших композицій «ДагаДани») фанів зджазованого електронного етно. Дана Винницька, невтомна вокалістка гурту «ShockolaD», завдяки співочій підтримці Даги Грегоровіч змогла-таки сісти за клавішні, одначе вокал у композиціях розділили на двох: за Дагою – тонкі переливи, обережні, м’які партії, натомість Дана – на сторожі етніки зі складними тональними переходами, натиском та піснеусміхом. Без контрабасиста дівчатам, звісно, ніяк, одначе його роль в команді однозначно другорядна, затінена, хоча траплялися моменти, коли його виразна гра яскраво підкреслювала застарілість електронних ритмів, з якими вправлялася Дага.

Фішка гурту – розкішний етнічний матеріал, як польський, так і український, себто красиві тексти, і трудомістка робота з їхнього осучаснення. Мінуси – постійні вокальні дисонанси, перебір з деякими композиційними елементами, недопрацювання з електронікою. Як не билась Дага над семплами, хай вони навіть потішили частину присутньої публіки, але казати, що це – повноцінний якісний європейський продукт, поки зарано. Та й звуки різноманітних пищально-шумових іграшок, якими Дага активно наповнювала композиції, здавалося, лилися за вінця. Не кількістю цікавинок-інструментів треба було «брати» публіку, а ускладнювати музику, акцентувати на сильних моментах – вкласти більше настрою, емоцій, жити кожну композицію, а не просто виконувати її.

Раптово сталося непоправне: посеред виступу музикантка зі сцени попросила тиші. Пригрозила, що інакше грати не буде. Дана Винницька присоромила всіх, навіть старших поважних людей, сказавши, що клуб – не кав’ярня, тому розмови за кавою відкладаються до закінчення її виступу. Владно, безапеляційно. Перші декілька хвилин публіка сиділа принишкло і винувато, як учні-бешкетники, на яких нагримала вчителька, але потім усе повернулося на круги своя, і розмови-погляди-кави-вина полилися рікою, навіть дужче, аніж до того. В жодному разі не можна казати, що це був вияв підкресленої неповаги до виконавців, це просто специфіка клубних концертів, коли кожен музикант повинен розуміти, що маленьке горнятко кави може зробити велику різницю між виступами в клубі та у філармонії. Наостанок про «ДагаДану» ще одне міркування: коли гурт виконував композицію «Танго», в залі почали танцювати, простенько так, але красиво – око милувало, так ось це видовище разом із музикою вельми гармонійно виглядало, здавалося, що це – саме той елемент, якого композиції бракувало.

До речі, про експерименти. Дивувати публіку витіюватим музикуванням – це прийом із арсеналу «BekBekson Trio» – гурту, який закривав концерт першої неділі «Джаз Безу». Команда зацікавила передовсім особливою ієрархією: лідером гурту є не енергетична вокалістка, як звично, а гітарист-віртуоз, чиї вигадливі партії злегка прихорошував електронщик. Назвати це джазом дуже важко, одначе у формат вечора музиканти вписалися на всі сто. Підтримуючи загальний настрій етніки, ключовий у музиці попередніх команд, «BekBekson Trio» виконали декілька композицій із вкрапленнями традиційних грузинських мотивів, одначе зосереджуватися тільки на цьому не забажали. Акцент тріо поставило на різноплановості матеріалу: багатожанрова музика запам’ятовувалася окремо кожною композицією, не зливаючись в один протяжний трек.

Загалом складалося враження, що команда не могла б обрати тільки один напрямок музикування, навіть якби захотіла, адже небувалий драйв, нестримність і шалені ідеї так і били ключем із кожного акорду. «BekBekson Trio» на сцені – це концентроване життя, яке міниться і бавиться голосом вокалістки Атіни, вирує і пульсує, виплутуючись зі струн гітари БекБексона, та зазнає небувалих метаморфоз, потрапляючи до електронщика, – чудернацього персонажа в масці, своєрідного аскета на сцені, який підсилює елемент театральності у виступі гурту. Прийом гри смичком по гітарних струнах не новий, одначе техніка гри БекБексона не могла не потішити публіку: музикант технічно швидко перебирав акорди, дув у інструмент, накладав партії одна на одну, ще й при цьому встигав активно підбурювати Атіну на сміливі вокальні повороти – це не тільки естетично виглядало, а ще й красиво звучало. Саме ці музичні діалоги гітариста і вокалістки, які, до речі, є рідними братом і сестрою, їхнє повне взаєморозуміння між собою та безперервна взаємодія із залом створювали чудернацьку атмосферу, яка розтушовувала можливі фальші й помилки в композиціях. Залишалися тільки небувала легкість та відтінок жарту, харизматичної несерйозності.

Публіка вже дорозмовляла останню каву-вино, а клуби диму у клубі клубками розкочувались по кутках. «Джаз Без» ще раз усміхнувся звуками вимикання апаратури, рівно поправив зсунутого набік капелюха, і, втішений, попростував до філармонії, аби встигнути до наступного вечора.