Маркіян Іващишин: джаз без обмежень в часі і просторі

Маркіян ІващишинЦього року фестиваль "Jazz Bez" досяг неймовірних розмірів. Досить тільки подивитися на його програму, аби навіть досвідченому джазовому організитору стало ніяково. Тому ми вирішили поговорити про специфіку організації фесту-2008 із Маркіяном Іващишиним – директором фестивалю “Jazz Bez”, директором мистецьких об’єднань «Дзиґа», «Неньо», «велика постать», меценатом та першорушієм багатьох мистецьких явищ у Львові.

Чи ставите ви собі якісь обмеження щодо росту фестивалю? Є відчуття, що за три-чотири роки павутиння “Jazz Bez” дістанеться половини Європи. Чи не боїтеся, що кількість (міст, концертів, акцій) переважить якість?

В принципі, сама ідеологія назви фестивалю не передбачає якихось кількісних обмежень ні в часі, ні в просторі. Але зрозуміло, що у всьому є межа, як би нам не хотілось це заперечити. Думаю, що в теперішніх умовах цьогорічний фестиваль вже переступив межу здорового глузду, як для України. Хоча, напевне, для багатьох цьогорічний “Jazz Bez” в реаліях українського “політичного безчасся” стане психологічним порятунком і можливістю виконати свій громадянський обов’язок, “проголосувавши за Джаз” (враховуючи можливість співпадання в часі фестивалю і виборів).

Страх того, що масштаби, складність логістики, безгрошів’я можуть вбити внутрішню ауру фестивалю, є завжди. Але це проблема, яку треба вирішувати повсякчас. Такою самою загрозою може бути заспокоєність, лінь та бажання зупинитись на зробленому.

Ми на «Дзизі» дотримуємось філософії: ліпше робити помилки і виправляти їх, ніж не робити нічого. З відстані восьми років (часу існування “Jazz Bez”) зауважуєш, що всі невдачі чи прорахунки є локальними, а бацила хвороби на хорошу музику якщо не стала епідемією, то, як мінімум, отримала зриме поле «носіїв» та «пацієнтів», яких із кожним роком, з кожним фестивалем чи концертом стає більше. І нема на то ради.

Що за смілива людина займається логістикою фестивалю? :)

В логістиці фестивалю насправді нічого складного немає. Правда, є кордон з Польщею, але й там (на кордоні) “Jazz Bez” вже має своїх адептів у мундирах. І головне, музиканти джазу, не зважаючи на свій зірковий статус, з готовністю йдуть на жертви у побутових питаннях заради ідеї існування фестивалю на двох сторонах кордону в багатьох містах в один час.

Під час самого фестивалю офіс «Дзиґи», безперечно, нагадує штаб якогось кумедного фронту, але це окремий кайф, коли з трьох-чотирьох міст одночасно отримуєш інформацію «все супер, ми порвали зал, зараз по 100 коньяку – і на джем».

Чи вірно я розумію, що ідея мандруючого ДжазБезу сьогодні полягає в тому, аби залучати музикантів з конкретних міст та робити концерти в цих конкретних містах, возячи музикантів колом по них? Чи я помиляюся?

Насправді, як і вісім років тому, так і зараз ми з організаторами з польської сторони маємо дещо різні цілі. Якщо для наших друзів з Польщі “Jazz Bez” чітко позиціонується як «Джаз Без кордонів», то ми радше експлуатуємо фестиваль для створення джазового середовища в різних містах України. На цей час ми можемо стверджувати, що у Львові та Тернополі відбулись певні незворотні джазоутворюючі процеси, є стале середовище слухачів, клуби, заангажовані музиканти, невелика, але якісна когорта критиків і, головне, творчий процес та експеримент.

Як ви будуєте стосунки із локальними джаз-організаторами? Майже все джазове життя тримається на конкретних людях, котрі, безумовно, зацікавлені в тому, аби в них була постійна аудиторія та не було конкурентів.

“Jazz Bez” в кожному конкретному місті роблять саме ці конкретні люди чи середовища і для них це, напевно, один із способів самореалізації і можливість, як мінімум, проведення ще декількох концертів. Хоча, напевне, найважливішим є комунікація та інтеграція, як на рівні організаторів, подвижників, так і в суто творчому плані.

Конкуренція є неможливою, бо в Луцьку займався джазом і займається “Jazz Bez-ом” Олег Баковський, у Севастополі – наші старі друзі, музиканти з «Fusion Orchestra», у Тернополі – середовище клубу «Арт-Шинок». Це саме стосується і польських Любліна та Ярослава. Цілком можливо, що у 2009 році в цих містах фестиваль не знайде свого продовження, але це буде добра спроба.

Як реагують локальні міські адміністрації на ваші іниціативи? Чи є підтримка? Який статус Джаз Без, на вашу думку, має у Львові? Який план максимум ви маєте щодо Львова в цьому відношенні? Адже фестиваль може стати окремим tourist attraction, як то кажуть, – чи не маєте бажання спільно попрацювати із якимись туристичними агенціями тощо?

Із владою, як завжди, з року на рік по-різному. Все надто суб’єктивно, особливо цього року, в період передвиборчих істерик. Ми напевно черговий раз собі скажемо «не заважають – і слава Богу». Хоча, мабуть, мисляча влада має усвідомлювати інноваційність подібних фестивалів і їх важливість для міст. Але, знову ж таки, не надто покладаючись на владу, ми залишаємось вільними, маємо право на суб’єктивність і безкомпромісність та й «живучість» наших проектів виглядає якось переконливіше.

Щодо туризму. Безперечно, хочеться щоб до Львова їздили, і заради доброго джазу також. Насправді на побутовому рівні – кнайпи, ресторани, бари – джаз у Львові заіснував і успішно витіснив «попсу», джаз став ознакою хорошого тону на «корпоративах». Це, як мінімум, дає можливість музикантами своїм фахом заробляти на шматок хліба. Але, безперечно, хотілося б, щоб у першу чергу існувала кава під джаз, а не джаз під котлету.

Надія на амбітну молодь, для якої творчість та інноваційне музикування є повноцінним і духовним, і матеріальним способом самореалізації.
Щодо турів на “Jazz Bez”, цього року попробуємо співпрацювати з тур фірмою «Вербена». Хоча, як завжди, основною підставою взаєморозуміння стала ірраціональна любов до доброї музики. Керівництво підприємства – «древні» і ще практикуючі адепти джаз-року.

Хто входить до команди організаторів ДжазБез? Чи маєте ви потребу в додаткових професіоналах? Як би ви охарактеризували становище із джазовим продюсуванням та спеціалістами в цій сфері в Україні?

“Jazz Bez” робиться Мистецьким Об’єднанням «Дзиґа» та друзями і постійними партнерами, – як Міхал Шуль з Саноку, Яцек Марцінчак з Перемишля, Олег Баковський з Луцька, клуб «Арт-Шинок» з Тернополя, Сергій Богдан із Севастополя, Борис Захаров та середовище «Za Jazz» із Харкова, Адам Халва з Ярослава, «Коза» з Любліна… Підтримують фестиваль Юрій Онух та Польський інститут в Києві, Міністерство культури та Посольство Литви, надіємось на підтримку фонду «Open Ukraine», та основне це глядачі в кожному з вище перелічених міст.

Щодо додаткових професіоналів. Безперечно, «Дзиґа» не виняток в Україні і кадрова проблема є гострою, особливо це стосується фахових критиків та аналітиків. Поки що послуговуємось власною інтуїцією, демонстративно випираючи право на суб’єктивність, хоча і свідомі, що це не надто фахово і рано чи пізно цю проблему треба буде вирішити. Думаю, що можливо і меншою мірою, але цей недолік притаманний всьому джазоутворюючому середовищу в Україні. Технології продюсування в українському джазі якось не надто кидаються у вічі. Певне тому, що бізнес-складова у нашому джазі майже відсутня. Хоча і в світі не сказав би, що джаз є складовою шоу-бізнесу.

Дякуємо за докладну розповідь!