Главная » Интервью » Іван Тараненко: кому потрібні українські композитори?

Іван Тараненко: кому потрібні українські композитори?

01.10.2008

Джерело: www.dua.com.ua. Автор -- Володимир Коскін.

Щоб там не казали, мелодія-гармонія — передусім. Творчість композитора Івана Тараненка приваблює мелодійністю як у симфонічних творах, так і в піснях-романсах. Його композиції вирізняються глибокими думками-образами і оркестровою винахідливою насиченістю.

Як музикант він універсальний: композитор, піаніст, співак, викладач. Додамо ще дві грані — Іван Іванович є секретарем правління Національної спілки композиторів України, засновником і генеральним директором Міжнародного фестивалю-конкурсу академічної та сучасної музики «Фарботони» у м. Каневі (від 1998 р.).
А ще універсальність пана Тараненка полягає в тому, що він вільно почувається як у академічній (інтелектуально-заглибленій серйозній), так і у фольклорній, джазовій, електронній, популярній музиці. Фундаментальна освіта (закінчив композиторський факультет і аспірантуру Національної музичної Академії України ім. П. І. Чайковського) дає йому змогу експериментувати і вторгатися майже в усі музичні сфери. Вчителі у Тараненка — велетні: знані композитори, народні артисти України, професори В. Кирейко, А. Штогаренко, Г. Ляшенко.
Лауреат премії ім. Л. Ревуцького, всеукраїнських і міжнародних конкурсів Іван Тараненко — яскравий учасник форумів музики молодих, фестивалів «Осінній джазовий марафон», «Київ-Травень-Джаз», «Київ Музик Фест», «Музичні прем'єри сезону» (Київ).
Як виконавець виступає із сольною програмою власних творів та імпровізацій. Створив джазовий колектив («МузКлуб І. Тараненка»), з яким концертує як композитор і піаніст. Виступав із відомими виконавцями — бандуристом Романом Гриньківим, гітаристом Енвером Ізмайловим, саксофоністом Юрієм Василевичем, барабанщиком Володимиром Куриленком і багатьма іншими.
Твори композитора звучали в концертних залах Польщі, Росії, Туреччини, Угорщини, Франції, Великій Британії, Ізраїлю та постійно виконуються в Україні.
— Пане Іване, життя українського митця зазвичай розмежоване на дві частини: він працює більшість часу «для підтримки штанів», аби була можливість займатися улюбленою творчою справою. Як це у Вас виглядає?
— Питання складне і болюче. «Розмежованість» зростає з віком. Бо в молодості на початку творчого шляху ти романтично мислиш: треба робити те і так, щоб виходило на нормальному професійному рівні, було цікаво людям, і не так важливо, які за те будуть гроші. Проте з часом, коли «обростаєш» сім'єю, відчуваєш, що тобі не вистачає коштів, аби елементарно реалізуватися.
У нинішній Україні професійні композитори, особливо академічні, державі зовсім не потрібні. Лише той, хто може працювати в різних напрямах і стилях, приміром, у естраді, джазі, рок-музиці, має можливості для виживання. Не варто розраховувати, що закупівельна комісія Міністерства культури придбає якийсь твір за мізерні кошти (якщо їх розподілити на весь рік, то навряд чи на місяць припаде 500 грн. За такі «шалені гроші» закуповують великі твори, наприклад, симфонії, концерти. Про малі форми годі й говорити). Про авторську винагороду за виконання своїх творів на радіо і телебаченні композитор може лишень мріяти. Закон про авторське право у нас практично не працює.
Із спілкування з нашими колегами за кордоном знаю, що там ситуація кардинально відрізняється. Скажімо, у Польщі композитор за хвилину звучання музики на радіо отримує приблизно двадцять доларів. У нас же митці, особливо коли створюють оригінальні цікаві речі, нерідко змушені платити чималі гроші за те, щоб їхню музику просто випустили в ефір, не кажу вже про радіопередачі стосовно творчості. Це — прийнятний стан речей, вся система поставлена з ніг на голову. За кордоном твір, інтерв'ю митця, що транслюють в теле- і радіоефірі, оплачують, бо це є інтелектуальною власністю.
Соціальний стан композитора в Україні поза увагою. В Канаді, як розповідав мені наш видатний композитор Євген Станкович (він деякий час там жив і працював), держава щороку виплачує митцю п'ятдесят тисяч доларів, нехай канадійських, але це дає змогу спокійно писати твори, звітувати про роботу, добре жити на гонорари. Швейцарська спілка композиторів розподіляє державні замовлення між композиторами, і якщо раптом хтось не отримав його в поточному році, то має інші преференції: у вигляді концертів, записів, виданні нот. Кожен творчий крок митця супроводжує авторська винагорода. А в Швеції, якщо композитор захворів і не може працювати, спілка з коштів держави виплачує щомісяця 3 тис. євро. У Британії, Бельгії, Швеції, Швейцарії, Франції, Німеччині, Фінляндії, Італії й тій самій Польщі композиторами опікуються спілки і численні державні програми (грантів — море), з яких інколи дещо перепадає і нам. Щоправда, є і в нас гранти Президента України для талановитої творчої молоді, але поки цього недостатньо.
Українські композитори мають можливість виїжджати за кордон, влаштовувати концерти, але це — епізодичні, невеликі заробітки, бо там передовсім дбають про своїх.
З одного боку, в щоденній гонитві важливо не втратити справжність і схильність до творчості, з іншого — треба не забувати, що твориш не лише для того, щоб шикарно жити. Комфортне існування має виникати як підсумок твоїх досягнень. Творчість, як і їжа, даються Господом для того, щоб ми мали змогу самовдосконалюватися, любити людей і допомагати одне одному. Таким чином, виявляючи до Всевишнього любов, ми продовжуємо життя собі й нашим близьким.
Є фактом, що європейські та голлівудські композитори, празькі або паризькі викладачі консерваторій не сушать голову над тим, як прогодувати родину, заплатити за квартиру, вирішити елементарні побутові питання, «підняти дитину», як це робить наш композитор. Він у намаганні вилізти з хронічної скрути під назвою «як вижити» бігає по двох-трьох роботах, і устигає ще віддаватися улюбленій творчій праці, вночі у «вільний час» (я, скажімо, викладаю у консерваторії й Дитячій академії мистецтв).
Крім того, в українського композитора зазвичай є ще громадська робота. Із колегами в Національній Спілці композиторів вирішуємо різні спілчанські проблеми, які часто відображають стан мистецтва і культури нашого суспільства.
Щороку в Каневі проводжу міжнародний фестиваль «Фарботони». Вважаю, що він має величезне значення, адже тут накопичилися неабиякі проблеми з молодим поколінням, місто утримує перше місце з наркоманії в Черкаській області. Наші політики, всяк на свій лад, чимало говорять про те, що у нас є Шевченко. Насправді ж його вшановують лишень тричі на рік: у день смерті, в день народження і в день перепоховання, а потім про Великого Кобзаря забувають. Тільки останнім часом почали відбуватися позитивні зрушення: з ініціативи Президента знайшли гроші на оновлення дороги до Тарасової гори, зроблено алею скульптур образів із творів Т. Г. Шевченка. Але мій рідний Канів, як і десятки райцентрів по всій Україні, занепадає економічно і духовно. Там зовсім немає таких концертів, як у Києві або у великих обласних містах.
— Сукупність нетворчих проблем призводить, напевно, до того, що творчість не така вже життєствердно радісна...
— Авжеж, у митця немає підстав особливо радіти, бо його здобутки погано доходять до людей. Навіть шедеври не використовуються. На превеликий жаль, все повернуте на те, щоб країну дерибанити, і це відбувається в усіх бюджетних сферах.
Наші реалії — це підсумок скособоченого розвитку начебто незалежної країни. Погано-сутужно нині жити робітникові й лікарю, вчителю і композитору. На жаль, в Україні досі немає при владі людей, щиро зацікавлених у національній культурі. Дійсність свідчить, що митцю не варто чекати «від моря погоди» — ні від держави, ні від зміни уряду. Ніхто з можновладців не відчуває натхнення при слові «культура», але в усіх загоряються очі при слові «гроші». Хоча є очевидним, що має бути хоч якась культурна політика. «Помаранчева» революція дала можливість вільно висловлюватися, говорити можна будь-що, а от чи дає ця вільна розмова якийсь поштовх до конкретних дій? Чи хтось замислюється над тим, що треба не тільки бути людиною при владі чи можновладцем від певних бізнесових кіл, а ще й подумати про митця, театри, музеї, про дітей, котрі вчаться мистецтва і є, по суті, нашим золотим запасом.
— Іване, що в життєвій гонитві пощастило зробити таке, чим Ви пишаєтеся?
— У мене складається враження, що я живу трьома життями: в академічній сфері, джазовій та співочій. Насправді це різні середовища, населені іншими людьми, спілкуючись з ними, ніби потрапляєш у різні виміри. Це нібито добре, але не встигаєш сконцентруватися, тому я дедалі більше націлений на те, щоб цілковито визначитися і, можливо, в один бік — академічний. Тому що краще робити щось одне блискуче, ніж десять речей поспіхом.
Етапних творів не так вже і багато. Мені не соромно за свою дипломну симфонію, з якою випускався з консерваторії. Цікавим є фортепіанний квінтет «Від початку до безкінечності» (Ab ovo ad infinitum) із використанням запису магнітофонної плівки. Я написав кілька творів на духовну тематику: «Двадцять сьомий псалом» на канонічний біблійний текст для соліста, мішаного хору і низьких струнних, «Покаянну молитву», «Чотири молитви до Пресвятої Богородиці», «Богородичен» для хору, «Молите Господа с Небес» для фагота соло. Напевно, етапним був твір «Сім ангелів із сурмами» для віолончелі й баяна на замовлення португальського віолончеліста Луїша Андрадо та ірландського баяніста Дермота Дана, згодом я зробив версію цього твору для альта з оркестром. На замовлення польської фундації «Приятелі варшавської осені» написав твір за назвами філософських категорій, спрямованих, на мій погляд, у русло духовної історії — «Там і колись, тут і тепер» для клавесину і комп'ютерного саунд-колажу. Прем'єра відбулася у Вроцлаві (Польща) на першому міжнародному фестивалі «Нова музика електронічна», грав неперевершений клавесиніст Марек Топоровський, відомий на батьківщині й у світі. Цей твір він виконував у Києві й Львові, також концертував із ним у Страсбурзі.
Разом з драматургом і поетесою Софією Майданською я зробив у Національній філармонії України і Київському муніципальному театрі опери й балету для дітей та юнацтва два цікавих проекти за творчістю Івана Франка. В першій роботі «Твої очі як те море» актор Олексій Богданович виконував роль молодого Франка і такого, знаєте, гетевського Вертера, героя творів Каменяра. Таке своєрідне поєднання. Софія Майданська вміло вибудувала дійство з різних віршів поета, його листів, прозових творів. Я написав музику для невеликого ансамблю з десяти музикантів, котрі перебували на сцені. Балетмейстер Аніко Рейхвіашвілі поставила хореографічні номери.
Другий великий проект «Іван Вишенській» ми зробили за однойменною поемою Івана Франка про видатного апологета православ'я в Україні, який закінчив своє життя на Афоні. Із Софією ми долучилися до терзань-переживань і пошуків Вишенського, створили твір-мелодекламацію для актора-читця, чоловічого хору, оркестру і саунд-колажу (тут я використовую також електроніку). У цій незвичній виставі, як не дивно, з'являються навіть Гітлер і Ленін. У вас виникне запитання: «Яке вони мають відношення до сімнадцятого століття?» Річ у тім, що Франко вустами Вишенського (його грав львівський актор Олег Стефан) передбачив усі наші жахливі реалії. Тому перегукуються між собою промови Гітлера і Леніна, двох диктаторів, що створили історію страху і ганьби людства, які нищили мільйони людей, коли навіть кровожерливість царя Ірода тьмяніє. Дивно, але до всіх жахів, що нині нас оточують, ми йшли свідомо. Йдемо свідомо й до подальших трагедій... Обидві вистави неодноразово показували по телебаченню на каналі УТР.
— Вам притаманний реалістично-песимістичний погляд на те, що відбувається. На жаль, дійсність не викликає оптимізму, це — факт. Однак Ви не залишаєте спроб очистити цей світ від бруду. Що Вас сподвигає? Що не дає остаточно поринути в скепсис?
— Хто такий песиміст? Це добре поінформований оптиміст. Надія вмирає останньою. Сподіваюсь, що люди все ж таки оговтаються і схаменуться. Тішить те, що покоління 8-9-річних — це наше майбутнє. Коли це покоління підросте, то врятує, можливо, Україну і весь світ. Принаймні призупинить руйнацію. Є надія на те, що люди все-таки відчують Бога в своєму серці, й ми подолаємо кризу завдяки вірі в Господа.
Надією пройнятий мій останній ф'южн-проект «Майстер снів» за поезією Валентини Давиденко. В ньому поєдналися кіно, хореографія, вірші, скульптура, спів. На сцені був незвичайний склад: струнний квартет, контрабасист, барабанщик, перкусіоніст, баяніст, бандурист, піаніст, співачка. Це був симбіоз джазу і популярної музики, особлива подача — співана поезія. Насамкінець я зміг передати настрій і зміст, закладені у віршах Валентини Давиденко. Маю намір найближчим часом зробити DVD-сесію «Майстра снів» — з гарним звуком і освітленням, гідним технічним забезпеченням, аби усе було по-справжньому якісно, феєрично і... оптимістично. Іноді Валентина, може, не вкладає божественну ідею, але я бачу саме цю «підкладку», наприклад, у рядку «Зеленаві твої небеса» слово Твої сприймаю з великої літери, тобто уявляю зеленаві Господні небеса. Коли цю пісню співаю, то переповнююсь саме Небесною благодаттю, хоча такий підхід до поезії — не моя регулярна «метода», що є модною в багатьох сектантських церквах, які до нас понаїхали звідусіль, здається, ми «приголубили» 1200 сект. Я — православна людина, не схильна до написання всіляких екзальтованих гімнів із нічого типу «Гей, гей, ми любимо Господа». Але в цьому разі це само напросилося, це — моє бачення, моє відчуття, моє тихе визнання, що я люблю Всевишнього.
Сподіваюсь, що цикл «Музика української землі... Симфонія відлуння» втілиться також і з Ніною Матвієнко. Цей проект готується з оркестром «Київські солісти» під орудою Богодара Которовича: українська народна пісня поєднається з джазовими, ф'южновими прийомами, але вже у виконанні Матвієнко, струнного оркестру, джазової групи, перкусії.
Сформувалися задуми-ідеї написання кількох академічних творів, найперше «Концерту для скрипки-альта з оркестром», другого фортепіанного концерту, вокальних творів за віршами французьких і українських авторів, «Дитячого альбому».
Не хочу казати, що пишаюсь своїми здобутками (бо не можна від самого себе чманіти), я констатую: це зроблено, а це має бути втілено. Адже любов до природи, людей, Всевишнього ми висловлюємо через творчість і свої вчинки.
Українці завжди висловлювали себе через музику, тому професія композитора конче потрібна людям.