Ларрі Еппелбаум: «Мрію, щоб підтримка культури була більшою»

Larry AppelbaumОднією з важливих «родзинок» цьогорічного фестивалю Jazz in Kiev стало перебування в українській столиці видатної людини – журналіста, радіоведучого, музичного інженера, продюсера і головного фахівця відділу музики Бібліотеки Конгресу Ларрі Еппелбаума (Larry Appelbaum). За час фестивалю містер Еппелбаум провів лекції в Інституті ім. Глієра та культурно-освітньому центрі «Майстер Клас», взяв участь у численних інтерв’ю та радіопередачах і, загалом, дуже активно спілкувався з небайдужими до джазової музики киянами.

В контексті згаданих подій, хотілося б повернутися у 2009 рік, коли кореспонденту Uajazz.com пощастило побувати в офісі містера Еппелбаума в Бібліотеці Конгресу і поспілкуватися з ним не тільки про його роботу з відновлення джазових артефактів, а й про американське і світове джазове сьогодення. З люб’язної згоди гостя фестивалю приводимо деякі уривки з більш ніж годинної дуже цікавої і відвертої розмови.

- Давайте поговоримо про нинішню ситуацію із джазом в Сполучених Штатах. Деякі люди, зокрема, висловлюють думку, нібито джаз зупинився в своєму розвитку. Інші кажуть, що джазова аудиторія постійно зменшується. На Вашу думку, що має бути зроблено для того, щоб підняти популярність джазової музики на найвищий рівень 40-50-х років? Чи існує в Америці державна підтримка джазу? Адже, наскільки відомо, джазова культура активно підтримується в Європі і, навпаки, залишена без жодної уваги в Україні. Чи підтримує американський уряд освіту, концерти і т.і.?

- Я почув два важливі питання. Спочатку спробую відповісти на друге, щодо державної підтримки. Тут все пов’язано. Спочатку поглянемо рівень підтримки джазу в скандинавських країнах. Яскравий приклад – Норвегія, в якій багато нафтових грошей, і кожна людина є соціально захищеною. Там низьке безробіття, ніхто не хвилюється і не нервує. Люди платять вищі податки, але вони задоволені, оскільки якість життя є кращою, і рівень освіти є вищим. У них є вибір. В Америці є такий термін – lip service (пусті балачки – В.В.). Так ось, у нас щодо культури лишень пусті балачки. Є певні фундації, приміром, Національний фонд мистецтв (The National Endowment for the Arts) або Національний фонд гуманітарних наук (The National Endowment for the Humanities). Вони роблять певні проекти, тобто є деякий рівень підтримки. Якійсь рік більше, якійсь – менше. Республіканці хочуть закрити ці фонди. Вони вважають, що уряд не повинен субсидувати мистецтво – натомість, все має вирішувати ринок. Така сама проблема, до речі, є скрізь в Європі. Якщо ви поглянете, приміром, на Нідерланди, то там здавна соціальні інститути мали державну підтримку, але зараз цей струмок починає пересихати. Чим консервативнішим стає уряд, тим менше виділяється грошей на мистецтво. Ця кореляція почала потроху проявлятися в більшості європейських країн. Скандинавія є трохи менш вразливою, проте якщо ви поговорите з британськими музикантами, то у них є Британська Рада (British Council), що фінансово підтримує мистецтво. Проте, зараз ця підтримка є меншою, ніж п’ять років тому, і набагато меншою, аніж десять. Тож у Франції, Британії, Німеччині проблема стає актуальнішою. Уряди просто створюють більше перепон. В Німеччині, приміром, є серйозна проблема асиміляції Сходу. Це потребує колосальних бюджетів, тому здається, що вже нікого не змусиш фінансувати культуру. В усіх країнах, де є проблеми з бюджетом, культура стоїть не на першому місці. Це схоже на ситуацію, коли хтось потрапив у дорожньо-транспорту пригоду і постраждав. Ви не граєте йому Бетховена, а везете його до лікарні і вирішуєте нагальну проблему.

Так само і у нас. Коли в Америці проживає 43 мільйони людей без жодної медичної страховки, важко казати, що нам потрібно більше грошей на культуру. Щодо моєї особистої думки, хоч вона і здається егоїстичною: я мрію, щоб підтримка культури була більшою. Втім, якщо брати загалом, то я не можу сказати, що наш національний інтерес полягає в тому, щоб взяти гроші з охорони здоров’я (а їх там і так небагато) і дати їх на культуру. Мені б хотілося, аби ми були здатними приділяти увагу багатьом речам. Це залежить від пріоритетів, які ми маємо як люди, як нація. Але навіть якщо ви скажете, що збираєтесь підтримувати культуру, джаз завжди отримає маленький-маленький процент від самого малого проценту. І це при тому, що джаз – це музика, що залишила слід в усіх мистецтвах і культурах усіх країн. Джаз – це американська музика. Так, я знаю, що це вже музика світу, і кожен вміє її виконувати. Я не націоналіст, і не вірю в ці речі. Але в певному відношенні я вважаю, що джаз – це ритм Сполучених Штатів. Щоби впевнитися в цьому, лишень погляньте на те, як люди йдуть по вулиці. Але, повертаючись до вашого питання щодо субсидій для культури, скоріш за все нас чекають непрості один, два чи три роки. Я вірю в те, що наша економіка врешті одужає, проте наразі ми маємо затягнути паски і серйозно розставити пріоритети.

Раніше головою Національного фонду мистецтв був Дана Джойя (Dana Gioia) – він тільки-но залишив посаду. Він був консерватором, тобто республіканцем, проте також він був великим шанувальником джазу. Тож він дещо збільшив фінансування джазової музики, зокрема, запровадив програму Jazz Masters (http://www.nea.gov/pub/JazzMasters08.pdf – В.В.). Суть полягає в тому, що ви знаходите джазових музикантів, які досягли висот за своє життя. Ви присуджуєте їм нагороду і кажете: «Ви – майстер Джазу». До цього ж даєте їм чек на 30 000 доларів або щось таке. Також на їх честь організовуються концерти, тобто цих людей відправляють на гастролі. В цьому полягає бачення Джойя щодо підтримки джазу: ви даєте артисту гроші, а згодом забезпечуєте інфраструктуру для його виступів. Мені важко сказати, чи це є найбільш ефективною формою інвестицій. Врешті, наступний голова Фонду матиме власне бачення, тож я тільки сподіваюся, що він не скасує цю програму.

Інше питання будо в тому, як сформувати аудиторію. У мене є багато ідей щодо цього. Людям подобається про це говорити. Достатньо зібрати джазових професіоналів і послухати, про що вони говорять: «Як нам привернути слухача?». І вони обов’язково оперують одними й тими самими кліше: «Нам треба йти до школи! Нам потрібно потрапити на телебачення!» – Гаразд, як ми це зробимо?

Приміром, було легше піти у школи. Наразі є багато іменитих джазових музикантів, що викладають в університетах. У мене з цього приводу є цікаве питання. Це, очевидно, добре для самих музикантів. Їм потрібна робота. Проте як ви оціните вплив цього на студентів? Чи допомагає це якимось чином музиці або тільки дає людям роботу? Я не знаю. У мене поки немає відповідей. Але я впевнений, що ми дізнаємось їх. Нам потрібне нове покоління для отримання даних. Ми повинні мати критерії оцінки аудиторії. Де дані? Хто слухає музику? Хто слухає джаз? Якою є демографічна сегментація? Якою є психографічна сегментація, який спосіб життя ведуть ці люди? Тобто, як ми дізнаємось про аудиторію? Ви кажете, що треба йти до наших школярів? Яких саме? Що? Коли? Як? Отже, ви бачите набагато складніші запитання, коли кажете, що збираєтесь підтримувати джаз. І основне з них: як максимізувати ефективність і вплив ваших інвестицій.
[…]

Чи були ще якісь цікаві записи, які Ви віднайшли з часу відкриття світові знаменитого запису Монка і Колтрейна?

Монк (Thelonius Monk) та Колтрейн (John Coltrane) були частиною концерту в Карнегі-Холлі. Тобто це був лише один з колективів. Але ми також маємо записи інших колективів, що приймали участь у концерті, серед яких оркестр Діззі Гіллеспі (Dizzy Gillespie), Рей Чарлз (Ray Charles), Зут Сімс (Zoot Sims) і Чет Бейкер (Chet Baker), тріо Сонні Роллінса (Sonny Rollins). Отже, в нас є ці записи, які ще не були видані. Я міркую, що рекордингові компанії мають зв’язатися з нами, бо на даний час з того концерту вийшов тільки запис Монка і Колтрейна.

А хто-небудь щось робить для того, аби видати решту? Я читав, що принаймні запис Чета Бейкера дуже високої якості.

Всі записи з концерту в Карнегі-Холлі звучать чудово. Лише на деяких треках оркестру Діззі Гіллеспі є проблеми з балансом. Також Рей Чарлз під час співу трохи віддаляється від мікрофона. Але в цілому, на мою думку, це дуже цікаві записи. Що стосується тріо Сонні Роллінса, то він збирався видати його. В нього тепер є власний лейбл. Тож я сподіваюсь, що він видасть цей запис, оскільки люди мають його почути.

Що стосується мене, то я вже більше не працюю інженером звукозапису. Я тепер старший музичний оглядач. Я більше вже не працюю із записами, а шукаю дещо інші речі, приміром, працюю з нотами, текстами, листами та спеціальними колекціями. Я також пишу, працюю над фільмами, формую фонди та інтерв’юю артистів для вебкастів.

Чи будете Ви продовжувати написання рецензій?

Я досі пишу для журналу Jazz Times, а також деяких інших журналів. Щодо відгуків, то я пишу їх тільки з фестивалів. З іншого боку, я маю колонку «До і після» (“Before and After” або “B&A”). Суть її полягає в тому, що я зустрічаюся з музикантами і даю їм слухати музику, не говорячи при цьому, хто грає, а вони мають її прокоментувати. Згодом я показую їм автора, і з усього цього роблю колонку.

В Україні Олексій Коган робить дещо подібне. До речі, мені завжди цікаво, чи знають в подібних тестах музиканти відповіді заздалегідь?

Ні, це трохи не те. Гра у «вгадайку» не так мені цікава. Це як Блайндфолд ТестBlindfold Test» – тест наосліп в інтерв’ю для журналу DownBeat – В.В.). Мені ж набагато цікавіше знати, що ви чуєте, коли слухаєте музику, оскільки музикант чимало знає про музику. Це схоже на прогулянку художньою галерею разом із художником. Мені це дуже до вподоби, адже це заняття з розряду тих, від яких я можу вчитися. Я мало чому можу навчитись, пишучи рецензії на компакт-диски. Скільки, на вашу думку, є варіантів фрази «це справді чудово» або «це справжній свінг»? Так, це не більше, аніж кліше. Тому я більше зацікавлений у спілкуванні з музикантом, коли він навчає мене чомусь, зокрема, як слухати музику. Це справді чудово.

Давайте поговоримо про джазових журналістів. Які риси має в собі поєднувати джазовий журналіст?

Це залежить від читача, для якого він пише. Деякі журнали видаються для шанувальників, деякі – для музикантів, а ще інші – для індустрії, для інсайдерів. Тому, все залежить від вашої аудиторії. Я намагаюся писати таким же чином, як роблю радіопередачі – пробую звернутися одночасно до двох або трьох груп. Іншими словами, я хочу мати достатньо контенту, аби знаючим людям було цікаво. Проте, мені не хотілося б бути езотеричним чи елітарним, коли початківець відчуває себе дискомфортно. Тримати такий баланс непросто, проте я сподіваюся, що в написанні дотримуюсь цього принципу. Для будь-якого журналіста є викликом писати зрозуміло і, водночас, мати, що сказати. Тож, якщо ви можете писати стильно, – це добре, проте я більше ціную прозорість.

А чи порівнювали Ви власні враження від музики з тими, що написані іншими критиками? Як часто Ви відчуваєте нечесність цих рецензій і статей? Чи це справжня проблема або всі критики в США пишуть виключно правду?

Правда – це слизький термін. Коли мова заходить про критику, поняття абсолютної правди губиться, адже все суб’єктивно. Чим більше ви поінформовані, тим більше ви розумієте. Хоча не завжди, адже ми всі – люди. Був один чудовий критик Вітні Белліет (Whitney Balliett). Він писав для журналу The New Yorker. І він казав: «Критик – це набір упереджень, вільно пов’язаних між собою почуттям смаку» (A critic is a bundle of biases held loosely together by a sense of taste – ориг.). Таким чином, немає правди, адже ми всі упереджені. Позаяк, якщо я пишу і маю зробити якусь оцінку, то немає різниці, подобається мені чи ні. Що я справді намагаюся зробити, так це зрозуміти, що хоче донести артист, а згодом – як добре він це зробив. Сподіваюся, що це більше змістовно, аніж писати, що ти граєш не так, як Чарлі Паркер чи Джон Колтрейн, отже ти не такий гарний. Таким чином, все зводиться до того, як ви можете описати й оцінити естетику. Тож єдиної формули, якій ми всі слідуємо, немає.

Автор висловлює персональну подяку Олексію Когану за сприяння в організації інтерв’ю.