Lviv in Jazz

Фестиваль Jazz Bez 2007

Немає нічого гарнішого, ніж дощовий Львів увечері.
Перлиста матовість задмуханої трамвайної шиби, фрагментально витерта і порозсічувана мистецьким візерунком крапель, що стікають...
І крізь це золотисте ткацтво з води, скла та світла – погляд у ніч, де по мокрому бруку розтікаються різнокольоровими чуттєвими хвилями світла від ліхтарів та фар машин.
...Є у цьому щось джазове.
Рухливе й делікатне, багатогранне, мінливе – ще не встигло окреслитись, як щезає і враз виникає новим несподіваним образом і знову зникає, щоб за мить переродитися у щось цілком нове, вільне, нічим не стиснуте; щось текуче, дорогоцінне, хистке, неконкретне; чого не торкнешся – не схопиш; а можеш лише чудуватися і насолоджуватись, і пройматися...
У світлі ліхтаря бісерно спадає дощ.
А бруківка... (ледь не сказала: звучить) блищить якось дуже джазово. Ні, цього не описати...
Немає нічого гарнішого, як вечірній Львів, що розкошує у дощі та світлі. Особливо Львів у передчутті джазу...

Отож:
8 днів Jazz Bez’у,
6 міст в Україні та Польщі,
19 виконавців/гуртів у Львові!..

Так, а фестиваль з кожним роком лише мужнішає – долучає нові міста, а у містах – нові клуби...

Новий рівень зрілості

І це вже стало традицією – третій джазовий фестиваль поспіль дає народження новому джазовому клубові у Львові. Так, минулий Jazz Bez зазвучав у свіженькому «Культі», «Флюгери Львова – 2007» відкрили чудовий «Хмільний Дім Роберта Домса»...
І відтоді молоді львівські музиканти (і не лише молоді львівські) мають де грати щовечора, а це дуже і дуже втішно, зважаючи на той факт, що ще кілька років тому джазом балували нас, за мізерним виключенням, лише фестивалі. Як не дивно для Львова...
І ось настала черга для Ляльки. Хто у Львові не знає Ляльки? Адже це культове місце, що вже багато років славиться оригінальними музично-мистецькими проектами, відоме також, як пристанище неформальної молоді.
Та всюди задіяна еволюція, і нежданно-негадано (хоч і цілком логічно, якщо подумати) славнозвісна Лялька взяла – і виросла. В етно-джазовий клуб. І саме до щорічного великого львівського свята джазу – фестивалю Jazz Bez.
Яка є вона – нова, доросла, перероджена Лялька?..
Цілком нова, з підлітково незлагодженої (суперечливої) перетворилася в ошатну, гармонійну, мудру. Стіни – оббито суворими дошками (їх прикрашають тарелі з ручним розписом); а під стелею шатром розвішено полотна з візерунками давніх етнічних килимів; низькі, до коліна, столики й стільці... Все це створює атмосферу інтимності та затишку, з ароматом сакральності та присмаком чогось манливо-давнього. Нічого зайвого, лише гармонія. Тепла напівтемрява, а у ній витає передчуття спільного свята, святковість спільності... ну, щось в цьому роді.

На столиках я знайшла чудну газету із заголовком «Етно-Джаз клуб Лялька. Назавжди у Львові». Вишуканий коричневий папір, всередині – меню, на першій же сторінці – історія Ляльки, а далі дуже несподівані й захоплюючі наукові дослідження витоків джазу (виявляється, вони сягають ніяк не чорної Америки, а зелених Карпат!)

Ось малий витяг з газети-меню:
«Четверта реінкарнація.
Лялька – це копія людини. З руками, ногами та іншими запчастинами... Все те ж саме, єдине, чого не можуть ляльки – це жити. Тільки наша лялька вміє не лише жити як людська істота, але й розвиватись, відроджуватись та перевтілюватись, на що здатні далеко не всі гуманоїди. І от тепер Ви стаєте свідками її четвертої реінкарнації. Нова Лялька приходить під звуки етно-джазу світлою і багаторукою (щоб одночасно грати на саксофоні та цимбалах) постаттю. В одному її оці блиск наступного дня, а в другому – щастя минулої драйвової ночі. Її хода ритмічна і наполеглива, а вслід за нею крокують зміни.»
Дай Боже.

8 днів Jazz Bez’у.
І 8 днів нічого, окрім:
концертів, концертів, безкінечних рейсів переповненими равликами-трамваями, перебігання холодними темними вулицями з філармонії до Ляльки, де тепло й різнобарвно світиться різнопланова музика під спільним знаменником джазу, і вирує окреме від зовнішнього світу життя; вибігання з клубу, наздоганяючи останню маршрутку додому, а вдома – розгрібання фотографій та інформації-вражень в голові...
І концерти-концерти, сидіння за комп’ютером без вставання і чай, безсоння...


BekBekson: «Rorajna»
Мати усієї води

Як виявилось пізніше, відкривала Jazz Bez музика не джазова. Чому пізніше, бо лише в наступні дні я почула двічі: «Але ж то був не джаз». І здивувалася. Бо мені й до голови не йшло приміряти якісь рамки до цієї нової і вкрай цікавої музики.
Ось кілька штрихів вражень від творчості грузинського проекту BekBekson.

Музика, якої ти ніколи не чув, але десь у підсвідомості вірив, що вона існує.
Музика, яку ти ще ніколи не чув, але відкриваєшся їй, як чомусь рідному, лише недослідженому у собі.
Вона незвичайна, унікальна, а все ж – така «своя».

З легкістю вітру вона проникає всередину, тече по жилах живильною водою і просочується всередину сріблястим світлом...

BekBekson – людина відкрита: навшир, в глибину і у висоту.
Роль його гітари виходить далеко за межі ролі просто музичного інструмента – вона перетворена ним на магічний інструмент шамана.

Цитуючи з інформаційного листка:
«В руках Бексона гітара легко перетворюється на скрипку або віолончель, потім переходить у велику рибу, а та летить диким птахом, стрілою-вітром або неіснуючим хором тібетських ченців. Людина-оркестр, що творить диво просто на твоїх очах».

Давнє, містичне тут – синтизоване у новітнє, електронне (знаєте, підхід нагадує мені Остіна Севага):
медитативний дзвін тібетських чаш на тлі оркестра-комп’ютера.

І все цілісно, органічно, легко.

Прямі енергічні рокові лінії,
Звивисті пряні лінії сходу,
Запах води,
Танець смичка над гітарою,
Молитва у храмі душі.

Зустріч, до якої ти йшов, і яка мусила відбутись, неодмінно, хоч і неочікувано, – як новий рівень зрілості, пізнання.

Вередливий та дотепний (шепотом), великий Lee Konitz

Легендарний саксофоніст кул-джазу, 80-річний Лі Конітц в рамках своєрідного прощання зі сценою згодився ощасливити Львів своїм візитом. І вийти на сцену також із тріо Йоахіма Менцеля, котрого вже добре знає і дуже любить львівська публіка.
Прес-конференція. Ажіотаж. Тьма журналістів. І тут метр вперше проявив характер. «No flash!», – вигукнув він і категорично зажестикулював. Світло від спалахів і відеокамер разили очі пану Конітцу, – журналісти, звісно ж, викручувались, як могли, і раз-по-раз вмикали світло, що дратувало метра (хоч, саме наближення камери, без світла, також його дратувало), – і він неодноразово зупиняв розмову і розмахував руками, забороняючи себе знімати...
А стосовно тем, які було піднято на зустрічі, - то йшлося про культурну співпрацю Польщі і України, зокрема про таке плідне явище, як «Варштати», що відбувалися в Польщі 2 роки тому і стали для молодих українських музикантів чудовою школою росту і творчого обміну з польськими колегами. Також було зауважено, що Jazz Bez із польсько-українського за 7 років еволюціонував у міжнародний, та ще й щоразу розширюючи свою географію: до фестивалю приєднуються все нові міста як в Україні, так і в Польщі.
Лі Конітц виявився людиною дотепною і, хоч і зауважив, що приїзд до України був нелегким і ризикованим, все ж він дуже радий бути тут (на що має й певні особисті причини) і грати з Йоахімом Менцелем. Ще заінтригував тим, що виконуватимуть вони нову імпровізаційну музику, і взагалі, імпровізація, з його слів, має для нього особливу вагу.
Менцель, в свою чергу, розповів про власну викладацьку діяльність на батьківщині; зізнався, що він тільки «за» те, щоб викладати на аналогічних майстер-класах і в Україні; лише така організація є дуже складною. Також дуже цікаво було послухати про підхід композитора до написання музики. Взагалі Менцель – дуже приємна людина; немає розходження у тому, як він говорить і як грає.

І дійсно, як і говорив пан Конітц, увечері в філармонії ми стали свідками нової імпровізаційної музики.
Музиканти взялися за інструменти. Тим часом фотографи заснували, підшукуючи вдалу точку зйомки... І тут маестро зупинив гру і порозганяв весь рій надокучливих нахаб, хоч і з гумором, проте однозначно і безцеремонно.

У цій літній постаті була влада, і, напевне, він мав право її проявляти...
Я ж, зрозумівши, що зйомці «finita», навіть зраділа. Музику, що нею розмовляли музиканти на сцені – просто необхідно було слухати. І я цього прагнула.

А тим часом перед нами розгорталася розмова зрілих, різних, цікавих співрозмовників.
Пан Конітц, стоячи під жовтим світлом, в рудому піджаку, своїм золотим саксофоном розповідав нам щось дуже важливе. І від початку – й до кінця, поки звучала музика, я ніяк не могла позбутися відчуття, що буквально кожним звуком його саксофона до нас лунає звернення-послання. Воно увібрало в себе дуже багато досвіду, життя... навіть більше... якісь ніби прості істини, а водночас – безцінні. Так наче між рядками, але з кричущою явністю. Лиш це щемке відчуття... І ти напружено слухаєш, бо чомусь розумієш, що це потрібно слухати дуже уважно; щоб взяти зі собою в дорогу опісля...

Але повернемося до інших. Всі музиканти, без перебільшення, були особливими. Та все ж найособливішим для мене став барабанщик, – до нього мимохіть був вражено і невідліпно прикутий мій погляд.
Дуже своєрідний барабанщик, я Вам скажу. Носій якоїсь суто скандинавської меланхолії з агресивним забарвленням, в його грі багато простору, поверх якого він розкидає то жменю дрібних, то, – що особливо полюбляє, – кладе окремі короткі, замашні удари. Взагалі, в структурі його дуже індивідуальної манери ритм читається тільки внутрішньо, а його форма – це слово і коротка фраза. І тому, хоч на перший погляд, така гра здається неструктурованою, вважати так було б украй некоректно. Все це тримається основи на більш тонкому рівні майстерності.

Обличчям барабанщика, на мою думку, є саме ці ємкі, стислі і важкі одиночні удари і удари-фрази, що ними він з якоюсь болючою насолодою безжально карає весь інструмент. Так, саме таке враження складається, коли слухаєш, а тим більше, дивишся на цього нервово-стриманого дядька, – дуже багато напруги і яскравості в протиріччях його емоцій. Він ніби не хоче – але б’є, страждає від цього, але водночас втішений, вразливий і агресивний, здається – от-от вибухне, та все ж – незмінно-холодний.

Я не сказала, що всі учасники є дуже різними. Відмінність культур і поколінь очевидна. А от характерами і настроями всі вони несхожі (хоч це дуже цікаво, насправді). Спільний знаменник мусить бути, і він є, звичайно; це – cool, free і... jazz, безумовно.
Єдиною постаттю, яка мені не видалась «іншою», є контрабасист. Він ментально схожий на барабанщика, лише у менш яскравій формі вираження. В його образі підвально сіро-чорного кольору було щось середньовічне. І, схилившись над своїм контрабасом, він, здавалося, перебирав не струни, а вервицю якихось важких, одноманітних дум; все дробив їх – не передроблював (...хоч і за барабанщиком помічалося схоже – він, бувало, щось гримав собі, гримав...).
І не даремно в групі є саме цей характер, як на мене. Авже ж, не даремно.

Щодо Йоахіма Менцеля, про якого слід було згадати значно раніше, то я навіть не знаю, що сказати... Все дуже очевидно: чудовий віртуоз, він плете неповторні ліричні візерунки, в яких багато світла.
Він, мабуть, просто занадто гармонічний, щоб кидатися в очі; а ще мені здалось, що саме він був тією ланкою, що допомагає об’єднувати різні світи виконавців в одну розмову. Взяти хоча б барабанщика, Йоахім – повна йому протилежність емоційно. Він ледве всиджує на стільці – весь стікає любов’ю, розчиняється в звучанні свого фортеп’яно...
Менцель творить красу якось непомітно, але якби він зупинився – зупинилася б пісня.
І, на щастя, він не зупиняється, лише входить в екстаз, і з-під його пальців зринає щось шалено прекрасне, доходить своєї кульмінації, пауза безсилої відсутності слів перед красою... різкий град ударів по барабанах, лемент саксофона, гарячкове перебирання струн контрабаса... Все.

Оплески, поклони. ...Лише здоровий барабанщик продовжує «стукати» і, ну зовсім як маленький хлопчик, ніяк з цього не натішиться.
Втім, завершення було удаваним, четвірка ще трохи пограла для нас, для себе...

Кожен з них говорив своєю мовою, у своєму стилі та манері і, залишаючись яскравою індивідуальністю, в той же час, був тактовним слухачем. Своєю музикою, вони багато про що нам розповіли...
То був важливий концерт. Як мінімум.


Julian Tomas & Friends

Вже звично, що Jazz Bez полюбляє суміщати контрасти, ставити поряд категорії, які знаходяться на протилежних полюсах, свідомо чи за збігом обставин, розміщуючи виконавців у цій послідовності.
І третій день фестивалю став цьому яскравим прикладом.
Якщо Лі Конітц – виражав (демонстрував) дистанцію легенди, то Джуліан Томас – безбар’єрно запрошував слухачів у свій світ.
Але... про все по черзі.

Джуліан Томас – британський блюзовий співак, автор музики й текстів. Об’єднавшись із досвідченими джазменами: контрабасистом Стівом Наттером (Steve Nutter) та клавішником Гленом Х’юзом (Glenn Hughes), а також з українським джазовим трубачем Олегом Баковським, у гурт з «Julian Tomas & Friends», він презентував промо-диск «Ukraine», повна версія якого має з’явитись у січні 2008 року.

Диск оформлений просто й однозначно: на всю ширину обкладинки – український прапор, а у ньому – маленький британський, посередині ж великими літерами – «Ukraine».
В одноіменній пісні (мелодію якої позичено у Стінга) автор зізнається в любові до України.

Стінг. І це ім’я не випадкове. Мелодика обидвох виконавців дійсно схожа між собою, хоч підозрювати Джуліана у якомусь прямому наслідуванні було б несправедливим. Тим більше, що темпераменти у двох британців, попри стильову наближеність – зовсім різні: стриманий – у Стінга, відкритий – у Джуліана Томаса.
А тепер, про відкритість та про Україну в контексті Томаса.

«Чому Україна?» – неодноразово поставало у журналістів на прес-конференції з виконавцем.
Відкривши себе одне одному в травні цього року на львівському фестивалі «Флюгери Львова», «Julian Tomas & Friends» та львівська публіка так подружились, що ще неодноразово після фесту зустрічались на тій же сцені.
«Україна – це люди», – відповідає Джуліан. – «І якби мені запропонували вибирати, де більше провести часу: у Польщі чи в Україні, я обрав би: Україна».
Це дуже лестило журналістам, і вони неодноразово напрошувалися на компліменти для своєї неньки.
І Джуліан був не проти.

Він... некрасивий зовні, але такий... безмежно симпатичний, якийсь навіть «занадто» відкритий, простий і сердечний.
І не випадково, мабуть, в перерві між концертом ввечері та прес-конференцією в обід наступного дня, Джуліан Томас з друзями відвідали неповносправних діток в «Джерелі», дарували їм свою музику і спілкувалися з ними.
А концерт в рамках фестивалю також відбувся дуже теплим і жвавим. Те, що Джуліан і друзі передавали зі сцени, легко й одразу знаходило відгук у слухачів. Вони залюбки співали разом з ним.

Одягнений смішно: в чорний костюм і кеди – він викликав повагу.
Емоційно розмахуючи руками і вдивляючись в зал по-дитячому щирими очима – він був справжній.
І, мені здається, я розгадала причину його любові з Україною. Душевність.
В його піснях є душа – і це головне.

Треба віддати належне також решті музикантам, участь яких збагачувала, довершувала легкий Джуліанів вокал джазовою вишуканістю.

І, підсумовуючи третій день фестивалю, хочеться сказати:
Ось такі вони, різні сторони комунікативних властивостей знаменитостей... цікавих, неповторних, незабутніх музикантів.

Такі юні – такі зрілі. Не зрозумієш!

Львів’яни. І нещодавно вони були одним гуртом. Нині ж це – «Оркестр Vito» і «Lomaga’s band».
Їм немає й року, та музика їхня – мов старе добре вино. І не дивно: акордеон, скрипка (а віртуозні ж які! страх), цимбали, кларнет, гітара, контрабас... Нічого не забула? Клавішні ще.

А «Оркестр Vito», «Lomaga’s band» такі серйозні – й такі легкі. Їх одразу ж запідозрюєш в академічній освіті, бо якось аж «надто» змістовно, «надто» якісно звучать їх інструменти. Хоч насправді... всі вони кочові музиканти (цигани?), їздять таборами і зупиняються пограти там, де їм вільно дихається: чи то поле широке десь в Угорщині, чи вулиця в якомусь французькому містечку, або ж... джаз-клуб у Львові.

А скрипка ця... до того ж бурхлива і чуттєва, така плакуча, тягуча, текуча; вона пронизлива, як оголений нерв, танцює і проймає, відновлюючи спрагу за повнотою почуттів. Шалена, безкомпромісна скрипка...
Злочинно, хлопці, писати про Вашу музику отак поверхнево, в кількох словах. Вона настільки об’ємна, настільки жива, безліч образів виникає в уяві під її звучання...
Дякую, Вікторе, за пронизливо-відкриту душу акордеону в драматичному й прекрасному «Oblivion».
За «Liber Tango» дякую...

Джаз естетський!

Так, якби потрібно було б охарактеризувати джаз, що звучав цього вечора, лише одним словом, я підібрала б – естетський.
Його представляли два гурти, і хоч трактування суті естетської кожного знаходились на протилежних кінцях цього поняття, все ж... очевидно і за логікою, протилежні кінці запросто зводяться докупи і, поглядаючи одне на дного, вони бачать навпроти докладно себе, лише в інвертованих кольорах.
Так, якщо папірець із написом «естетський» відобразити у дзеркалі, а можна і в кривому і, навіть перевернувши його догори ногами, врешті, розбити дзеркало – все одно в його осколках залишаться осколки «естетських» букв, і їх все одно можна буде зрештою скласти у чарівну хаотичну «естетську» картину.

Можна це й же папірець страшно зім’яти і, вимочивши у рідині, що кипить гірчичними бульками в алюмінієвій кастрюлі, прищемити прищепками до мотузки на балконі – сохнути, – все одно, контур давнього напису незмінно залишиться «естетським».

Ну годі. Просто Noah Rosen / Trzaska Quartet (Данія-Франція-США-Польща) створили винятковий настрій п’ятого фестивального вечора.
Вони запропонували розкішне блюдо з нерозбірливою назвою типу «трешовий yass», жаб’ячо-бетонної кольоро-формо-фактури, що на смак свіжої миші з пивом. Чарівний такий деструктивізм найвищої техніки.
І «Лялька», похитуючись химерним човником, перетнула тонку площину дзеркала, а потойбік поринула у світ, де все навпаки: потворне – набуває милих, чарівних рис, а все стандартно красиве – позначається клеймом пороку.
Я ще не до кінця розумію причину... якоїсь спраглої (навіть!) необхідності в такій музиці (лише мій перстень з каменя розлетівся вдрузки від того, як я плескала).
Залишилось таке відчуття, що вона вивела шлаки з організму. Це, як отрута – корисна для здоров’я – в маленьких кількостях (хоч, хто зна, може це всього лиш моя схиблена натура:) )
«Це нормальний джаз», – кинув репліку наприкінці дотепний Тшаска. Так, беззаперечно.

Продовжуючи «естетську» тему, авангардний квартет на сцені змінився джаз-роковим «Fusion Orchestra». І якщо перші для мене були несподіванкою, то других я наполегливо чекала.

Чотири охайних хлопці представляли абсолютної чистоти інтелігентний севастополький джаз. І «севастопольський» тут – не лише позначка регіоналької належності, це – визначальні колорит і душа «Fusion Orchestra». Ще на минулих «Флюгерах» вони мене взяли своєю вдумливістю, яскравою образністю і красою контрастів... чесністю, зрештою, у своїй музиці.
Євген, клавішник, відповідає тут за лірику морських хвиль, Денис, барабанщик – за їхню стрімку потужність (нажаль, через проблеми зі звуком, решту двох музикантів, Сергія і Дениса на гітарах, було чути слабо і звукова картина складалася передусім із діалогу клавішних і барабанів).
Заплющуєш очі і бачиш, як у чіткі, енергійні лінії барабанів вплітаються звивисті, східно-пряні мотиви клавішних. А могутні морські хвилі розкочуються з боку в бік все нестямніше, посеред них виникає танок небаченої краси (іскриста органза, м’який шовк тріпочуть у повітрі...) і... тебе невтримно заносить у цей вихор, всеціло захоплює і кружляє благородна, сильна і прекрасна музика «Fusion Orchestra»...
Все. Забагато емоцій. І знову пів ночі не спиться від вражень, пошуку слів і щастя...


Юніори – Ветерани (юніор юніорові не рівня, а ветерани – також відриваються по-різному)

Наша надія і гордість. А якщо зовсім серйозно, то те, якими вони є, все ж, багато чого визначає...
Не знаю, чи це просто я звикла добачати контрасти у порівняннях. Хоч тут вони напрошувались самі. І йдеться зовсім не про протиставлення юніорів ветеранам, Боже борони; лише одні та другі в самих собі виявилися доволі протилежними.
Молоде покоління представляв м. Клевань – «Art Time» та м. Тернопіль – «Д-Край» і «Джазова фіра».
«Art Time» у складі із 7 музикантів представив хороший радянський джаз. Набір інструментів: від скрипки – до електрогітари, і у виразному проявленні їх особливостей. Настрій – теплий.
А далі – контрасти.

«Д-Край» мене вразив, як тільки з губ співачки злетіли слова привітання. Її спів лише підтвердив враження, що вкладається в одне слово: шаблонно. І мені не йдеться про низьку/високу технічну вправність, не йдеться навіть про відсутність/присутність свого обличчя. Я хотіла лише побачити пошук – і не побачила, хотіла почути їх власну думку – і не почула. І не відчула душі. А це запросто запалило б життям музику, що вони виконують.
Юнаки сумлінно вивчили ролі джазових музикантів. Час рухатись далі – шукати себе.
Натомість інші тернопільчани, котрі приїхали на «Джазовій фірі», зазвучали значно переконливіше. У гурту безумовно є своє обличчя, вони виконують власні твори і, більше того, – гра виконавців забарвлена індивідуальністю кожного.
Особливо запам’яталися соло клавішника (і композитора) Сергія Степаніва – сповнене легких, звивистих віртуозних візерунків (у ньому читалось щось східно-діджейське), виконаних з відчуттям, з акцентами – там був цілий світ.
Взагалі – виразні, сумлінні, інтелігентні, серйозні ці хлопці, що на «Джазовій фірі».

А через день на тій же сцені за інструменти взялося досвідчене і легендарне старше покоління.
«Dzyga Jazz Quartet», приміром, підтверджує цей статус ще й тим, що він одного року народження і з самим Jazz Bez’ом.

Музика «Dzyga Jazz Quartet» – це занурення в імпровізацію (спочатку неспішну, а згодом напружену) в глибоких, спокійних, серйозних кольорах, що дзвенить мідними тарілками барабанів. Чого вартий лише барабанщик – Андрій Надольський – він увесь час перебував у цілковиттому активному забутті (навіть стосовно свого келиха з пивом, що так і стояв недопитим на ¼ під громадою його інструмента).

І якщо все починалося спокійно, навіть незворушно, то наприкінці ветерани так завелися, що я не знаю, як вони позалишалися живими, коли вже було по всьому. І потім я чула: «Але ж Кіт і вшкварив!»

Коли настав час тріо Валерія Колєснікова, традиційний джаз зазвучав зовсім в іншій подачі. Напротивагу вкрай серйозним «Dzyga Jazz Quartet», це була музика, наскрізь просякнута гумором, що відображалось як у специфічному звучанні труби В. Колєснікова, так і словесно-мімічних випадах хлопців. І взагалі, вони не розділяли балачки і гру – робили все вперемішку.

Дотепні, але, правду сказати, дещо розслаблені, «Колєсніков і кореші» музикували якось безформенно-розпливчасто-розмазано...

Втім, справжня майстерність за цим не сховалася, а також чарівність і той неповторний дотик історії в звуках, чим порадували нас тріо.


Five Spots: Petras Vysnyauskas, Roberta Piket, Klaus Kugel, Марк Токар, Юрій Яремчук.

Авангард. Які епітети виникають у Вас, розширюючи цю тему? Інтелектуальний (завернуто-інтелектуальний), хитромудрий... зарозумілий, можливо...
Гаразд. А я скажу лиш одне – несподіваний. А саме?
Зазирнімо до театру ім. М. Заньковецької, сядьмо зручно в червоно-оксамитові крісла і почекаймо, допоки затишну сцену під приглушеним світлом заповнять звуки...
П’ять визначних імен авангардної музики, п’ять майстрів, зустріч яких ну просто не може не обернутись вражаючим музичним твором.
Але, годі, емоції – опісля. А поки що перед нами пуста сцена, неторкані пензлі та фарби під білим полотном. Тиша...

Спочатку на пустому тлі рідкими цятками з’явився звук звону. І більш нічого, лише його таємничий відзвін.
І тут обережно, наче навшпиньках, подають голос саксофон, кларнет... Лише окремі звуки, які згодом переходять у фрази. До них приєднується контрабас, піаніно, ударні... Але все якось через коми-паузи; і ось, з неспішністю пробудження, штрихами-фрагментами починає проступати образ...

Я мимохіть бачу, як із-за кутів, наче з-за куліс, починають визирати казкові істоти – схожі на гномів. Один із них непевно ступає крок, і завмирає; ось другий протирає очі, вийшовши на світло; третій, тримаючись руками стіни, з цікавістю і ледь недовірливо роззирається довкола.

Крок. Пауза. Ще один крок – погляд зустрічається з поглядом, зароджується контакт, перші емоції спілкування лягають на тло активними кольоровими лініями...
Учасники швидко пожвавлюються. Відчувши смак самовираження, їм годі спинитися.
Короткий вигук, звивистий розлогий театральний жест, виразний тупіт... А далі... експресивні зигзаги фраз, бурхливі рухи.
Наступає надмірне самозабутнє збудження, коли всі горланять, і ніхто не слухає. Як необхідне короткочасне явище, воно мусить насититись, аби потім трансформуватись у нормальну форму активного спілкування. І кожен спинається, щоб проявити себе солістом під щільний гамір товариства. І кожен прагне самовиразитись... І такий прояв не від гордості, а лише з прямодушності. Тому це не обурює слухача; навпаки – прихильно розташовує.

А далі - знову таємниця, що прозирає паузами, обережні пружинисті кроки, окремі експресивні фрази...
Неспішно й гармонійно розстилається життя цих цікавих персонажів, – іноді збурюється, іноді – стихає. Вони по черзі вступають в діалоги... Просто живуть.
Я бачу інший світ. І він значно яскравіший, ніж наш. Чую дивну мову, яку неможливо зрозуміти, позаяк немає таких словників, які б розшифрували її зміст... Але її так просто пережити, бо вона промовляє в самісіньке серце дитячою безпосередністю. А відтак, і зрозуміти. Без словників і серйозного виразу обличчя.
Ці казкові гноми (особливо гномоподібним був Юрій Яремчук, котрий якось так дуже загадково мружився, коли грав), відмовившись від звичних символів (набутих, стереотипних), та спілкуючись мовою Дивного ти Щирого, подали нам урок Справжності.
Я думаю, діти зрозуміли б цю, складнючу технічно і просту, як усе геніальне, музичну виставу.


Хочете побачити Львів – послухайте «Dzyga Imagine»

Перша частина.
Цього разу вони виступали у філармонії, а не в клубах, як зазвичай. На то були причини. Також було кілька сюрпризів. Але - про все по черзі...
Першим сюрпризом стала труба Олега Баковського, що зазвучала в дуеті з саксом Любомира Радомського.
Виконував гурт дуже складні, за словами Олега, твори авторства Валерія Половини, досвідченого музиканта, лідера гурту. А це – акварелі на тему Львова (зокрема на деякі з його споруд). І дійсно, дух рідного міста музиканти передають майстерно.
Хочу на мить відлучитися від музичної складової концерту, а просто поглянути на двох духовиків попереду сцени. Цікавою була сама візуальна картинка дуета: стримана й академічна постать Олега Баковського, а навколо нього невгамовно пружинить і пританцьовує колоритний Люк...
П’єса за п’єсою – музичне полотно розстилається все насиченішими барвами. І раптом... Сюрприз №2: на сцену запрошено вокалістку (нова учасниця Софія Сливка), і пішли-поїхали стандарти, стандарти. «Round Midnight» – виконана ефектно, але поверхнево. І т. д.
Я зітхнула.
До теми співачок я неодмінно повернусь наприкінці.
Так, як і гурт скоро повернувся до попереднього формату. Лише незрозуміло – для чого було це неорганічне, нецікаве вклинення в нього стандартного вокалу...
Менш за все мені хочеться когось критикувати, та й права такого не маю. Треба віддати належне Софії: у неї приємний тембр, поставлений голос; весела й артистична, вона чудово вписується в картинку колектива за темпераментом. Але, але... Про це йтиме мова пізніше.
Як підсумок почутого можна сказати, що рафінований львівський саунд «Dzygа Imagine» став ще більш образотворчим, дібравши (збагатившись) карпатських орнаментів. А їхній виступ, вкотре переконуюсь, – це завжди свято.

Друга частина. Сюрприз №3.
Те, чого Ви вже забули сподіватись, про що перестали мріяти, і тому здивувалися, коли почули:
Презентація «Big Band» Львівської Національної Музичної академії ім. Миколи Лисенка.
Гордості консерваторії – всього 2 місяці, але у нього серйозне таке обличчя.
І зазвучав біг-бенд бадьоро, урочисто, життєствердно, з потенціалом висхідної діагоналі, як на мене.
Забігаючи вперед, але тримаючись теми консерваторії/джазу, хочу зауважити, що на заключній прес-конференції директор «Дзиги» М. Іващишин повідав, що при Консерваторії має відкритись джазова студія; а також перед травневими «Флюгерами» мають відбутись «Варштати»!
Беручи до уваги академічний фундамент музикантів (що однозначно додає їм ваги), і з розумінням того, що спрямування біг-бенду – естрадно-джазове, все ж... певні неприємні відчуття були присутні.
І вони стосуються передовсім вокалу (з оркестром виступали дві вокалістки та вокаліст), хоч не про майстерность йдеться... Згадується макаревицьке: «...стараясь забыть, что кроме звуков и слов там было что-то ещё...».

Також академічний підтекст зіграв злого жарта і з вокалістом. Він виконав пісню в манері арії, що було потішно (як мінімум недоречно), хоч і сумно про це говорити.
А ще був трубач, котрий, попри свій лоск, трубив так надсадно та істерично, що я не знала, куди дітися...
Втім, це лише мої враження; добре, якщо вони хибні...
Хоч, всі ці штуки зі знаком мінус ніяк не переважать того потенціалу і старання, що має юний оркестр.
І, знову ж, якщо враховувати формат і вік біг-бенду, то можна сказати, що вони молодці.

А за кавою, за розмовою суб’єктивна правда плелась...

Коли було вже по всьому, навіть по заключній прес-конференції, ми з колегою, небезвідомим львівським фотографом, зайшли до затишного кафе на Вірменській випити й собі кави. І, звісно, повели мову про насущне.
Я розповіла, що «Monorial Quartet», який був заключним на фестивалі, при всьому намаганні, мною уже не сприймався...

– Натомість чувачок, що за клавішами, видався мені дуже симпатичним, він цікаво жестикулював, та ще й світло обрамляло його найвигіднішим чином... Ось я присіла напроти, прилипла оком до видошукача і знимкувала його безпардонно без кінця і краю...
Сумління відтягувало мене розширити спектр зйомки, і вслухатися в музику, зрештою. Я змушувала себе, а воно не змушувалося... Хоч, мені здається, хлопці з «Monorial Quartet» були одні з найкращих, відчулась у них якась жилка...
– Так, клавішник дійсно симпатичний. Ти помітила, в якій економній манері він грав? І це дуже важлива здатність. Те ж стосується і нашого Аркадія Орєхова (з «Dzyga Jazz Quartet»). У нього такий досвід за плечима, що дай йому грати вісім годин поспіль – він з легкістю зможе заповнити простір буйством невпинної імпровізації, так, що кожен його міліметр вібруватиме багатогранним звучанням і переливатиметься із звуку в звук... Але він цього не робить.
– А для чого?
– Отожбо. Він береже кожну ноту, зате кожна з них – наскільки переконливо-виразна!
– Вміння робити паузи – іноді таке ж мистецтво, як творити звук. Дорогоцінне, рідкісне, мистецтво творити паузу.
– У зв’язку із цим, напрошується порівняння «Monorial Quartet» з «Piotr Baron Quintet». Беззаперечно крутий музикант – Пйотр Барон. Карколомна техніка, зубодробильний ефект, як то кажуть... Але то все на публіку. Не торкнулося... Окрім гри контрабасиста, напевне; – дуже сильний контрабасист.
– У мене гарні фото з ним вийшли.
– І хлопці з «Monorial Quartet» може й не дотягують до техніки Барона, але вони мають відчуття...
– Дуже живе та оригінальне відчуття. І вазагалі, приємні люди, щирі. В їх музиці мені почувся натяк на... Ліс, дерев’яна хатинка постають в уяві...
– Так, чарівний дух канадської провінції.
– І все з тонким гумором таким...
– Яцек Коган, до речі, – явний лідер гурту. Перкусист непересічний. Дійсно, вони, на мою думку, одні з найкращих. Блискучий інтелектуальний білий джаз.
– Ти згадав перкусистів, з якими все гаразд, а я, чомусь – співачок. Вони мене останнім часом вбивають. Мало того, ти помітив, вокал на фестивалі був представлений лише двома молодіжними гуртами. Хоч, якщо подумати, він займає особливе місце в джазі. Неповторне навіть. Бо в жодному іншому жанрі йому не представлена така широка палітра можливостей. Але його нема. А той, що є, пробачте, ну, або каменюкою киньте, – я не могла його слухати.
– Чому? А мені сподобалися співачки. Гримасничають – як треба. Знимки хороші виходять...
– Отожбо. Справа в тому, що молода джазова співачка докладно вивчила роль, якою, на її думку, «повинна бути справжня джазова співачка», і виконує її, сумлінно наслідуючи кожен її жест.
Тільки хто сказав, що клон – це добре?
Або те, що співачка щось повинна.
Та й зрештою, це стосується жінки взагалі, не лише співачки.
Жінка нічого не повинна! Тим більше співати не своїм голосом чужу пісню.
Виходити виключно в декольте, корчити гримаси, усміхатися солодко «в джазовому стилі» і жестикулювати відповідно, – також не повинна.
– Ну чому? І декольте має бути, і жестикуляція відповідна, і все решта. Так належить.
– Але це виглядає шаблонно.
– Ну так, але все одно приємно.
– А мені ні. Хоч, завжди проводячи поглядом легку ходу співачки, що прямує до мікрофона, на «передову» сцени, я не можу не захоплюватись: «От, героїня, мусить завжди бути бездоганною, з блискучим поглядом, щаслива...»
Бр-р. І знову це «мусить»!
Хоч, насправді, десь надломана і не зовсім красива, трохи дивна і не завжди усміхнена, але жива, справжня, чесна, – вона була б лише прекраснішою.
А у нас – ретро-естрада...
Були б вони більш вдумливі, або ж – безшабашніші!..
– Це точно. Більш вдумливі, або більш безшабашні. Влучне зауваження...

«...тихою-тихою піснею
діткнеться вібрації космосу;
бурхливістю вітру, вогню і води –
землю пробудить в життя...»


Зі спостережень

Факти технічні
Протягом фестивалю спостерігались серйозні проблеми зі звуком (то барабанів у моніторах не чути, то клавішні фонять (було й таке: музиканти циркулюють від інструмента до звукорежисера, снують зі стурбованими, втомленими від усього обличчями по залі – концерт розпочинається на годину пізніше).
Зі світлом також ((за що подяка від фоторгафів усім причетним); різке, плоско-грубе, чудово висвітлюючи стінку позаду, воно обходить боком такі незначні ділянки сцени, як мікрофон попереду, і залишає у повній тіні таких неважливих персонажів, як, скажімо, лідер-акордеоніст... Хоч, слава Богу, десь на день четвертий ситуація покращилась).
Ще одна проблема – візи і перетини кордону (з України в Польщу) музикантами – хтось не встиг, когось не пропустили... Тому М. Іващишин виступив за зміну формату в майбутньому, визнавши незручним дзеркальне відображення виконавців через кордон. Втім... щодо всієї решти він висловив задоволення.
Сергій Богдан (учасник «Fusion Orchestra»), з іншого боку, захоплювався цим самим форматом фестивалю, в якому, на відміну від звичного, виконавці, подорожуючи містами, мають можливість спілкування, зустрічей і прослуховування інших колективів; він, взагалі, захоплювався всім...

А тепер про клуб і атмосферу.
Напівжартома:
Присутніх фоторгафів, і взагалі журналістів (судячи із почесних бейджиків на грудях) було більше, ніж присутніх музикантів (не тих, що на сцені, а тих, хто із почесним бейджиком на грудях). І цих самих музикантів із бейджиками в свою чергу було більше, ніж тих, хто немає жодного бейджика і тому платили гроші, тобто – слухачів.
А ті, перші, кого найбільше, фотографи, значить, почесно (або принизливо) рояться на передовій, між сценою й столиками, на цій дорогоцінній вузькій ділянці, яку вони всеціло захопили, так, що офіціантам здалися б крила, бо пролізти (та ще й з тацею наїдків та пива) між фотографом і колонкою (або фотографом і сценою – на вибір (без вибору)) із кухні – до зали ...складнувато було.

Кілька персонажів:
Марта Більська – незмінна (і незамінима) ведуча Jazz Bez’у... і цей образ не маю права обійти. Сказати: чарівна, безпосередня, жива, органічна – все так; але... не те. Вона – більше, ніж просто ведуча, як і справжній музикант – більше, ніж просто музикант. Вона – душа фестивалю, та й узагалі джазового концерту; вона – найкраща для Львова; і Jazz Bez без неї – не Jazz Bez.
І не закидайте мені у пафосі. Спитайте краще у Львова (джазового Львова).

А ще є такий парубок, що обдарований чарівною зовнішністю та видатного роду козацьким прізвищем, прес-секретар (о, як сковує цей термін його колоритний образ!) мистецького об’єднання «Дзига» – Юрко ВовкоГон. Він літає туди-сюди і лиш раз-по-раз кидає: «Вони мене дістали» (хто ті «вони» – лиш ховається в здогадах...). То він пише на «Дзигу» всі ті тексти – немов витанцьовує яскравим пензлем, – суто в галицькому стилі (і з милою безпосередністю ковтає коми, як належить).

Любомир Радомський любовно підспівує Джуліану Томасу; велична постать Маркіяна Іващищина незворушно пропливає між рядами (хоч звичніше сидить собі десь в глибині, за останнім столиком); пан Більський (бувалий барабанщик, неперевершений козак) щедро виплескує музикантам поперек такту і, наливаючи собі енний келішок кон’яку, підморгує мені, а у цьому підмогру заобертався враз увесь світ, вся картина львівського культурного життя, з усіма його чудернацькими особливостями та особистостями, історією й чарівним, дотепним і парадоксальним колоритом.
Та що я оце розповідаю... Ви не були у Львові на Jazz Bez’і? – ні, Вам не зрозуміти, не проникнутись, не стати частинкою тієї атмосфері, яка «тилько ві Львові». Бо це справжній художній твір, де персонажі в залі незгірші тих, що на сцені. Ні, про це марно розповідати... Приїжджайте.

Несподівано:
І ще, мені здається, я по вуха закохалась у пана Більського, «Fusion Orchestra» і чувачка за клавішними з «Monorial Quartet». Ну, не дивіться на мене так.

І, зрештою,
Немає нічого гарнішого, як вечірній Львів, що стікає золотим мокрим світлом (немов серце – коханням...), і, припавши бруківки відчайдушним червоним поцілунком, дощ нечутно співає йому найкрасивішу в світі пісню.
Немає нічого проникливішого, як нічний, закоханий, заплаканий, джазовий, щасливий Львів.

Звернення до джазу:
Ти знаєш... Ти здатен вдихнути у вбите серце життя. Здатен знову засвітити в очах юність і зачудованість... Я розумію (ніяково сміючись), це звучить якось не так, якось наївно дуже. Хоч, це всього лиш применшена правда. Ну, гаразд, не будемо про це вголос, – ти й так усе знаєш... Дякую тобі!

It’s the end of a perfect day...

Бурхливе, багатолюдне фестивальне полотно затихло, зібгалось, враз ставши вразливим.
Вимкнуто світло. Лиш луна останнього звуку (що, із скрипотом проїхавшись по барабанній тарілці, впав додолу), відбилось від стіни; і мерзло завмерло.
Дозвольте, дозвольте, у цілковитій темряві – адже ніхто не бачить, – Його великому серцю втомитись, і присісти поволі на стілець у спустілій залі, зітхнувши... Відпочити...
Я ж – іду додому. Не знаю, куди я йду...
У моїй голові Джаз – мазком-плямою латунної фарби лаконічно-зосереджено звучить-вібрує на тлі непроглядно-чорного простору-прірви.
І знову плеча торкається знайоме звідкись відчуття: «наче востаннє».
Я не знаю чому, але це так, ніби нічого не було до того, і немає чому не відбутися опісля.
Пусто навкруги.
Він горить жовтим ліхтарем на нічній Площі Ринок. Тужний. Самотньо-щасливий.

Оксана Ключенко
Фото автора
 

Все публицистические материалы являются собственностью редакции UAjazz.Com. Авторское право на публикации принадлежит их авторам. 
Перед использованием материалов, их перепечаткой и цитированием надлежит получить письменное разрешение редакции портала.
При перепечатке обязательно следует сохранять авторство и ссылаться на источник - портал UAjazz.Com.