За рік після закінчення університету, а точніше 2000 року, вступив до аспірантури Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. Закінченням аспірантури, на цей раз із п’ятірками з усіх дисциплін, академічна кар’єра Владислава добігла кінця. Йти в науку не захотілося, попри численні пропозиції. Далі розповідає сам Владислав: "Надто вже її, науки, становище в нашій державі жалюгідне, та й академічне середовище, консервативне й архаїчне за всіма параметрами, до себе мене не вабило. Як казав Ґете у своєму «Фаусті» (у блискучому українському перекладі Миколи Лукаша), «…теорія, мій друже, сіра, а древо жизні – золоте!». Проте часу од часу мною оволодівають поривання таки засісти за дисертацію, які закінчуються тим, що я їду на якусь конференцію зі статтею, тусю там декілька днів і на наступні півроку чи рік знову забуваю про велику науку.

Що ж було далі, після аспірантури? Я взявся за вчительську й викладацьку діяльність. Працював учителем української мови та літератури в школах та гімназіях. У Києво-Могилянській академії читав курс хорватської мови. Один рік попрацював викладачем української мови в Ягеллонському університеті польського міста Краків. На цьому моя діяльність з несення розумного, доброго й вічного підростаючому поколінню наразі скінчилася.

Після цього настала черга журналістики. Потрапив до неї я також, можна сказати випадково. Звісно, в музичну журналістику мене привела «свята до музики любов», проте без сприятливих (а часом несприятливих) обставин тут не обійшлося. Якось років так 8 тому моя університетська колежанка Світлана Пиркало, зараз досить відома українська письменниця й журналістка, а тоді редактор чи не першого в Україні глянцевого видання «Єва» (до речі, україномовного!), запропонувала мені, як знавцеві різних сербських справ і меломану водночас, написати статтю про Горана Бреговича. Тоді ще про нього в нас мало хто знав, а його композиторський дар, як й авторство музики до фільму «Аризонська мрія» багато хто вперто приписували Іґґі Попу, який на схилі своїх шалених панківських літ нібито став статечним і сумирним, та й вирішив заспівати щось таке задушевно слов’янське. Статтю я написав (тоді ще від руки!), вона вийшла в жовтні 2000 року в «Єві». Всім вона сподобалася, навіть мені самому. Тож я пересвідчився, що писати цікаво, зрозуміло та весело можу, і… одразу забув про це.

А згадав про володіння пером і словом я лише за декілька років. Тоді звання викладача Києво-Могилянської Академії мені давало не лише почесний статус і повагу суспільства, а й цілих 130 гривень платні. Приватні уроки англійської чи сербської та виправляння граматичних помилок у різних українських виданнях теж ситуацію не завжди рятували, а до того ж встигли трохи набриднути. Почухавши потилицю, я вирішив використати метод Філіаса Фоґґа з мультфільму «Навколо світу за 80 днів» - «используй то, что под рукою, и не ищи себе другое». Музикою я захоплювався давно, в різні часи це захоплення прибирало різних форм, але ніколи не зникало. «У музиці тямлю, гарний смак ніби маю, - взяв я на себе сміливість отак міркувати, – Словом володію. Чого б це не сполучити?». І став писати, як вільний журналіст, до різних видань свої музичні роздуми. Певний час я фактично вів музичну сторінку в журналі «ЕГО», друкувався й у чудовому, і фактично єдиному на той час достойному українському музичному часописі «NОТА», яке видавав В’ячеслав Криштофович-молодший. Дотепно, але правдиво, описав повну історію української рок-музики від 60-х до майже сьогодення, яка була видана 2004 року в польському культурологічному часописі «Studium», звісно ж, польською мовою. Хоча через різні організаційні причини ця праця на сторінках журналу закінчується на середині 90-х років.

Коли з’явився Всеукраїнський джазовий портал (UAjazz.Com), то я, напевно за якимось кармічним збігом обставин, опинився й там. Зовсім про це не шкодую, бо джаз люблю і вважаю, що його в нас варто підтримувати. Окрім музичної тематики, часто пишу й на інші теми – про історію, мандри, культуру… Жодної там політики! Одне слово, «розгрібаю культурницькі кучугури», за влучним висловом героя роману Харукі Муракамі «Танцюй, танцюй, танцюй». Я завжди пишу статті про ті місця світу, де мені вдалося побувати й бодай трохи пожити, відчувши подих тамтешньої дійсності. Поки що такі теми в мене обмежуються Польщею, Литвою та Сербією, але все ще, сподіваюся, попереду.

Ще я був редактором і журналістом у двомовних (українсько-англійських) журналах «Меридіан» (видання українських авіаліній «Аеросвіт») та «Business Class Magazine». Потім був головним редактором порталу «Музейний простір України» (www.prostir.museum ). Зараз повернувся до виправлення помилок в одному україномовному виданні. Що додати ще? Не сидів (приводи в міліцію за дрібне хуліганство в ранньому віці – цур! – не враховувати), близьких родичів за кордоном не маю, здоровий, за темпераментом – сангвінік (прізвище таки бреше!), неодружений, адекватний, хронічно вільний."