Дива іноді трапляються, і цьому факту, даруйте за тавтологію, не перестаєш дивуватися. Першим дивом стало те, що Кріс Ботті (Chris Botti) – один з найвидатніших трубачів сучасності – приїхав з концертом в Україну, причому не до Києва, як зазвичай це відбувається, а до Одеси (головна заслуга в цьому самих одеситів – організаторів концерту бренду «Вина Гулієвих»).
Друге диво – потрапляння на концерт – могло і не статися, адже виступ відбувався 17 жовтня 2010 року, у неділю. Це означало, що їхати треба в неділю зранку і зразу після концерту вертатися до Києва, що саме по собі виглядало як авантюра. Втім, зібралася чудова компанія київських журналістів, і ми вирушили в захоплюючу подорож до Одеси, поєднуючи прослуховування дисків зірки вечора з милуванням чудовими осінніми краєвидами. По дорозі ми зустріли автобус з київськими музикантами, що саме по собі натякало про значний ажіотаж навколо концерту. І справді, потрапити до зали Академічного театру музичної комедії ім. Водяного було непросто, втім, завдяки друзям (низький уклін!) це врешті вдалося.
Чому ж все-таки слід було проїхати тисячу кілометрів для того, аби потрапити на концерт? Навряд чи тільки тому, що Кріс Ботті є найпопулярнішим трубачем сучасності, відомим широкій громадськості за многолітньою співпрацею з Полом Саймоном (Paul Simon) та Стінгом (Sting). Навряд чи також тому, що Ботті, один з найзаможніших джазових (ну а яких іще?) музикантів, купив у Стінга квартиру в нью-йоркському Сохо за якихось чотири мільйона доларів. Малоймовірно, що їхати слід було тільки через те, що Ботті – талановитий композитор, мелодист і аранжувальник, володар Греммі і найбільш продаваний в Америці інструментальний виконавець. Все-таки, насамперед, Ботті – це унікальний музикант, що зумів поєднати у виконанні широкий діапазон, м’які та круглі академічні звук та атаку, вражаючу техніку та майстерність джазової імпровізації у кращих традиціях найвидатніших трубачів ХХ-го століття, а у музиці – сучасну електроніку, поп, класику, й джаз.
Не меншої уваги заслуговують і члени команди Кріса Ботті, адже на барабанах у його групі грає Біллі Кілсон (Billy Kilson) – людина, що почала кар’єру в музиці саме з труби, але стала відомою як барабанщик у складах справжніх джазових гігантів, передусім Дейва Холланда (Dave Holland). Гітарист Марк Вітфілд (Mark Whitfield) – зірка студії Verve, що записувався з Джиммі Смітом (Jimmy Smith), Кортні Пайном (Courtney Pine) та десятками інших величин світової джазової і поп-сцени. Марку, до речі, дивовижним чином вдається поєднувати щільний гастрольний графік з щотижневим викладанням у музичному коледжі Берклі. Піаніст Джеффрі Кізер (Geoffrey Keezer) – чергова зірка у складі колективу – починав роботу в Jazz Messengers, а згодом відмітився співпрацею з Дайаною Кролл (Diana Krall), Джошуа Редманом (Joshua Redman), Крісшеном Макбрайдом (Christian McBride) та багатьма іншими видатними джазменами. Власне, подібні історії можна згадати і про інших учасників ансамблю Кріса Ботті: басиста Карлоса Пуерто (Carlos Puerto) і клавішника Ендрю Езріна (Andrew Ezrin).
Незважаючи на те, що програма не анонсувалася, були здогадки, що вона буде базуватися на останньому справді шедевральному альбомі Ботті «Live In Boston» 2009-го року, в якому окрім Бостонського Попс Оркестру (Boston Pops Orchestra), взяли участь такі зірки, як Стінг, Стівен Тайлер (Steven Tyler), Йо-Йо Ма (Yo-Yo Ma) та інші. Ці здогадки почали підтверджуватися відразу, коли концерт розпочався «Ave Maria» Шуберта. Вічна й жива мелодія ніби створена для труби, її виконання завжди хвилює, а Кріс це робить просто бездоганно, затримуючись на хвилину (!) на «сі» другої октави і зриваючи заслужені оплески! За енергійним і напористим стандартом «When I Fall In Love» (Victor Young) йде емоційна і зворушлива тема «Emmanuel» (Michel Colombier) з поп-симфонії «Wings» 1970-го року. На диску партію скрипки блискуче виконує Лючія Мікареллі (Lucia Micarelli), а в Одесі компанію Крісу Ботті склала дівчина рідкісної краси, а при цьому й талановита і харизматична скрипалька Керолайн Кембелл (Caroline Campbell). Наступною композицією «Flamenko Sketches» Кріс Ботті віддав данину своєму кумирові -неперевершеному Майлзу Девісу (Miles Davis). Мені чомусь здається, що Майлз міг би пишатися таким послідовником, адже окрім штрихів та інтонування Кріс абсолютно чітко відтворює імпровізаційні нюанси, настрій і стиль цього шедевру з альбому «Kind Of Blue». В довжелезній композиції, окрім вражаючого соло Ботті, запам’яталися також Джеффрі Кізер та Марк Вітфілд.
Про наступну виконавицю слід сказати окремо, адже у якості запрошеної зірки виступила бек-вокалістка самих The Rolling Stones - знаменита Ліза Фішер (Lisa Fisher). Про цю дивовижну жінку можна складати легенди, адже п'ятнадцять років з «роллінгами», де кожен рік йде за два – справжнє досягнення. При цьому Ліза абсолютно не втратила гнучкості і краси вокалу, а щодо вміння тримати аудиторію і бути чарівно-сценічною, то тут їй немає рівних. Свій найвищий клас вокалістки Ліза підтвердила передусім виконанням оригінальної партії Андреа Бочеллі (Andrea Bocelli) (чергове диво!) у прекрасній пісні «Italia» (Chris Botti, David Foster) з однойменного диску та «Good Morning Heartache» (Irene Higgenbotham, Ervin Drake and Dan Fisher), яку першою записала в 1946 році велика Леді Дей (Billie Holiday).
Окрему подяку хочеться висловити одеській публіці, що демонструвала феноменальне розуміння, щиро й тепло приймала артистів і, зокрема, дуже музикально клацала пальцями під «The Very Thought Of You» (Ray Noble). Після неї прозвучали декілька композицій з DVD «In Boston», зокрема, «Hallelujah» (Leonard Cohen), «Indian Summer» (Mark Goldenberg), «The Look of Love» (Burt Bacharach). Проте, найбільше враження на мене справила наулюбленіша тема одного з найулюбленіших композиторів (і фільм, до речі, теж один з найсильніших) – «Cinema Paradiso» (Ennio Morricone). Щоб там не казали шановні колеги, а Кетрін Кемпбелл виконала свою партію бездоганно. Під час цього чаруючого дуету скрипки і труби зал просто затамував подих – це було безумовною кульмінацією концерту. Що ж до самого інструменту, то за словами Кріса, Кетрін грає на «шматку дерева» за 800 доларів, адже зробити дірку для мікрофона у її власній скрипці Страдиварі, що зберігається вдома у Каліфорнії, було б справжнім вандалізмом. Закінчився концерт, як і водиться, карколомним соло барабанщика, щедро приправленим музичними цитатами, аж до «Black Sabbath»! Недаремно, мабуть, Ботті представив Біллі Кілсона як «кращого з нині живих барабанщиків в усіх жанрах музики». Окремо також слід відзначити гітариста Марка Вітфілда, що вразив своєю універсальністю, активною участю у «чейзах» з Ботті і яскравими й технічними соло.
Тим не менше, основною фігурою був і залишається Кріс Ботті – сконцентрований, але з блискучим почуттям гумору; вдягнений у строгий костюм, втім, елегантний і розкутий; харизматичний лідер, але трохи втомлений після концерту. Проте, безперечно доброзичливий і витриманий під час довгої автограф-сесії. Такий собі ідеальний музикант, що володіє унікальною здатністю творити дива.
Дива продовжуються. У Києві 25 квітня, в Одесі – 26-го. Не пропустіть.