Главная » Репортажи » «Від класики до джазу»: легка ностальгія від піаніста В’ячеслава Полянського

«Від класики до джазу»: легка ностальгія від піаніста В’ячеслава Полянського

01.03.2011

Вячеслав Полянский

Яблуко джазової імпровізації музиканта від яблуні академічної музики, що його виплекала, може закотитися таки далеченько. Приміром, фрі-джаз став неабиякою спокусою покинути напризволяще Бетховена та Моцарта й почати творити поза ритмами і тактами. Вдячні яблука, які, хоч і покотилися у джазовий садок, та все ж не забули стежку до рідної класики – вид вкрай рідкісний, одначе в природі існує.

Точніше – у вщент заповнених залах, де люди різного віку, смаків і почуттів стають одним гігантським серцем, яке б’ється мелодіями музиканта, тішиться і крається мажорами й мінорами. Нагоду насолодитися таким неймовірним відчуттям загальної емпатії мали рівненські консервативні та прогресивні поціновувачі музики, яких об’єднала програма піаніста В’ячеслава Полянського «Від класики до джазу». Підтримати імпровізації на світові хіти Полянський запросив камерний оркестр Рівненської обласної філармонії під диригуванням Павла Багінського, духовиків-джазменів Олега і Тараса Баковських та джазову вокалістку Юлію Тимочко.

Того вечора в Рівненському драмтеатрі музиканти зробили красиво. Класичним був стиль дійства на сцені: чорно-білі смокінги музикантів, скромний, але емоційно жвавий маестро, який спритно перебігає пальцями по вузеньких чорно-білих клавішах роялю, жодних коментарів чи розлогих бесід із публікою – лише музично-чуттєві діалоги. При тому композиції мали яскравий джазовий характер: дуже легкі для сприйняття, без нарочитої урочистості й занадто напружених моментів; вона не накочувались на слухачів, а розчинялись в їхніх легких усмішках чи спогадах про сентиментальні моменти.

На втіху публіки, Полянський, хоч і «розумом академіст, а серцем – джазмен», консенсус таки знаходить. Тому за один вечір слухачі змогли насолодитися і академічною «Серенадою» Шуберта, і джазовими стандартами «The man I love» і «Summertime», і славетними «Lady be good» Джорджа Гершвіна та «Осіннім листям» Жозефа Косми.

Всі композиції утворили розкішне сплетіння, що ні на мить не давало розсабитись слухачам: одна за одною звучали милі серцю, їхні улюблені мелодії. Умовного поділу програми на смутну та веселу частини не було – мелодії гармонійно перетікали одна в іншу, легка іронія змінювалась ностальгією, а та в свою чергу втікала в романтику, одначе згодом ледве стримувалась, аби не закрутитись в танці. Так же, без жодних пояснень і пауз оркестр то супроводжував гру Полянського, то відпускав маестро за куліси, то непомітно затихав, коли солювали вокалістка чи хтось із духовиків. Така дивовижна злагодженість не залишала нічого іншого, окрім як розслабитись і вловлювати кожен звук, яким нагороджували музиканти. Емоції, здавалося, можна було відчути на дотик.

Варто віддати належне диригентові: камерний оркестр зумів створити по-справжньому камерну атмосферу в такому великому залі. Музиканти не затьмарювали піаніста й не заважали Полянському вести головну лінію, одначе дуже обережно і м’яко супроводжували його гру, відтінювали її пастельними переходами, звучали рівно стільки, скільки потрібно, щоб відобразити затишок кожної композиції.

Вечер Вячеслава Полянского. Юлия Тимочко -- вокал

Юлія Тимочко, відповідальна за вокальну частину дійства, розпочала виступ із високих нот і прозвучала, хоч і правильно, але скуто, навіть офіційно. Одначе повернувшись до звичної для неї суто джазової манери виконання з низьким звучанням і дрібним імпровізаційним хуліганством, яке повторював сам маестро, Тимочко зазвучала природно, з родзинкою.

Музичні перемовини знаного волинського трубача Олега Баковського із В’ячеславом Полянським відзвучували професійністю та виваженою розмовою на рівних. Один із безпрограшних варіантів, коли все чисто зіграно й ідеально злагоджено. Цікавішою стала співпраця маестро із саксофоністом Тарасом Баковським, який є учнем Полянського. Відносини вчитель-учень контрастами вимальовувалися і в музиці: саксофон звучав по-юнацьки чуттєво, фонтанував усіма найніжнішими емоціями, зачарувавши не одну панянку в залі, натомість рояль згладжував такі відчайдушні душевні пориви, музикував стриманіше.

Загалом світові хіти того вечора все так же колихали серце, одначе звучали по-новому, з особливими інтонаціями, наче інакше прочитані. «Yesterday» забриніла ледь щемливо, спровокувавши, одначе, у слухачів приємний сум – такий буває, коли розумієш, що все минуло, але з усіх сил радієш, що це було. Композиція «Strangers in the night» вдало загубила пафос кінематографічних любовних сцен, натомість вкрилася ніжним шармом раптового зізнання. «Summertime» лунала дуже тужливо. На біс В’ячеслав Полянський побажав усім добраніч «Колисковою» Гершвіна, настільки теплою, що рівняни ще довго закриваючи очі згадуватимуть саме цю ніжну музику, і засинатимуть з усмішкою.