Главная » Репортажи » Jazz In Kiev: велика трійця

Jazz In Kiev: велика трійця

02.11.2010

[singlepic id=51 w=200 float=left]Фотографії Дмитра Туйона.
Думки, що хаотично кружляли в голові по дорозі до Київського центру Міжнародної культури та мистецтв 29 жовтня 2010 року, час від часу концентрувалися навколо окремих деталей прийдешнього фестивалю: дружня музично ангажована публіка, приємні передчуття, що охоплюють при одній згадці про осіб, які за п’ять хвилин з’являться на сцені, перші фестивальні звуки, які, наче чарівне павутиння, обплітають нас на найближчі пару годин, почергово занурюючи в стани безтурботного споглядання та хвилюючого переживання.

Якби хтось сказав в цей час, що фестиваль проводиться лише втретє, реакцією було б щире здивування. Ще б пак, адже продюсерський центр Jazz In Kiev протягом останнього року балував нас такими зірками, як Боббі МакФеррін (Bobby McFerrin), Стівен Бернстайн (Steven Bernstein), Віджай Айер (Vijay Iyer) та багатьма іншими. На фоні такого насиченого сезону головний джазовий фестиваль Києва не виглядав самотньо та неординарно. Навпаки, впевнений настрій у переддень заходу, інтенсивна діяльність навколо цього музичного свята – Джазовий кінематограф з Леонідом Гольдштейном, О'КешкінДжаз для дітей, тематичні подкасти Олексія Когана – все це свідчило про традиційно високий рівень фестивалю, що по-сезонному звично і по-осінньому вишукано оформив останні жовтневі вечори в цьому році.

Фестиваль «Jazz in Kiev» втретє дає нам можливість насолоджуватися щораз новими іменитими музикантами. Водночас, попри загальне розмаїття учасників, можна виділити певні закономірності у розподілі виконавців по фестивальним дням. Особливо яскраво стратегія «Jazz in Kiev» проявляється в день перший. Це не дивно, адже саме музиканти, що відкривають таку масштабну подію, можуть зрештою визначити загальну палітру всього фестивалю, чи принаймні дати перше враження, що здатне якось по-особливому налаштувати глядацькі музичні рецептори.

В різні роки місточками між нашим повсякденним існуванням та жовтневою джазовістю були New Tango Orquesta зі Швеції, Bester Quartet з Польщі і, нарешті, аргентино-німецько-українська формація Діно та Фелікс Салуцці-Аня Лехнер-New Era Orchestra. Не знаю, чи так само мислили організатори, але, як на мене, така джазово-народна сполука, що значною мірою присутня у творчості перелічених вище виконавців, дає нам змогу акліматизуватися та замислитися над тим, що ми очікуємо від фестивалю. Відкриття останніх двох «Jazz in Kiev» повсякчас супроводжувалося питаннями деяких глядачів на зразок «І це ви називаєте джазом?» Варто одного погляду на низви студій звукозаписуб де працюють музиканти – Tzadik Records та ECM – відповідно, щоб спробувати дати відповідь на це питання. Видатний культуролог Мірча Еліаде свого часу написав: «В літературі, більше ніж в інших мистецтвах, упізнається бунт проти історичного часу, прагнення віднайти інші часові ритми, відмінні від тих, в яких ми вимушені жити і працювати». Мені здається, що здатність вийти за межі усталеного і законсервованого є не менш важливою для такого порівняно традиційного мистецтва, як джаз.

Однією з генеральних репетицій перед київським концертом став «живий» альбом Діно Салуцці «El Encuentro», записаний цьогоріч в Амстердамі. Разом із аргентинським виконавцем на бандонеоні в записі брали участь брат Салуцці, Фелікс, що грає на саксофоні, віолончелістка Аня Лехнер та Holland’s Metropole Orchestra. В Києві роль останніх чудово взяли на себе New Era Orchestra з України під керівництвом Тетяни Калініченко.

Гармонійний оркестровий вступ, до якого плавно влився звук майстра гри на бандонеоні Діно Салуцці, мав гіпнотичний ефект. Некваплива пасторальність аргентинських пейзажів, матовий наліт прихованої старовини, що сочилася з-під пальців Салуцці – наче спостерігаєш далекий сон наяву. Легенький стук клавіш бандонеону привносив відчуття затишку та домашності – кожен маленький звук був відповідальний за образи. Завершення кожної композицій відчувалося приблизно через 5-7 секунд після того, як музика стихала. Ці маленькі intermezzo відчувалися з такою ж інтенсивністю, як і сама гра. В такі моменти тиша звучала по-особливому, відкриваючи нам тіньовий бік свого буття. Чим далі музиканти вели свою оповідь, тим більше було бажання стати учасником їхньої історії. Схоже, що нас вчили мистецтву самозабуття. Синхронні рухи смичків Ані Лехнер та учасників New Era Orchestra були подібні до танцю квітів, що нахилялися від подиху вітру. Вони поволі опускалися та розквітали разом із саксофоном Фелікса Салуцці. Тендітна, камерна, витончена – так можна описати музику Салуцці-Лехнер-New Era Orchestra. Але це той випадок, коли словесна конкретика є зайвою.

Після невеликого перепочинку на нас чекав виступ джаз-фьюжн квартету Yellowjackets у складі саксофоніста/кларнетиста Боба Мінтцера, басиста Джимі Гасліпа, клавішника Рассела Ферранте та ударника Уілла Кеннеді, що після 10-річної перерви знов приєднався до цієї американської команди. Музиканти хвацько та заповзято взялися за справу, зігравши композицію «Greenhouse» з однойменного альбому 1991 року. Цікаво, що саме цей запис був дебютним для Боба Мінтцера у складі Yellowjackets – на той момент він числився в якості guest artist. Втім, вже починаючи з наступної платівки, яскравий талант цього аранжувальника та виконавця на духових інструментах проявив себе повною мірою і Мінтцер став повноправним членом групи.

Звук його саксофону став справжньою окрасою звучання Yellowjackets, які постійно тримали тонкий баланс між прог-роком та фьюжном. Висококласну техніку гри на бас-гітарі продемонстрував Джимі Гасліп, що за рахунок своєю віддачі одночасно поставав як гітарист і як басист. М’який гітарний звук розбавлявся сміливими соло, від яких перехоплювало дух; теплота і логічна завершеність нагадували композиції Майка Стерна (саме він співпрацював із Yellowjackets в рамках останнього альбому команди під назвою «Lifecycle»), «прогресивність» звуку десь перепліталася із творчістю Weather Report, задумливість та ноктюрнічність навіювали асоціації з Чарлі Гейденом (саме в аспекті ECMівського звучання дуже логічним виглядав зв'язок Салуцці та Yellowjackets), ненав’язливість та безпосередність виконання мала щось спільне із ліричними пригодницькими саундтреками на зразок «Metroland» Марка Нопфлера.

Хіт «Revelation» та свіженька композиція «Why Is It?» з альбому, що от-от має вийти, завершили цей проникливий і душевний виступ Yellowjackets. Перший день «Jazz in Kiev», попри не такий значний глядацький інтерес до нього, залишив по собі відчуття гармонійності та досконалості музичної світобудови. Відтепер можна було з насолодою вдихнути осіннє повітря і, мріючи про далеке і прекрасне, прогулятися Києвом, який, принаймні цього вечора, позбувся рис повсякденності і по-джазовому прийняв нас у свої обійми.

Другий день фестивалю "Jazz in Kiev" обіцяв стати ласим шматочком для шанувальників фолк- та гітарного джазу. Та що там, 30 жовтня на Київський центр Міжнародної культури та мистецтв чекала ціла навала джазових зірок. Я впевнений, що кожен зацікавлений слухач, що прийшов на другий день "Jazz in Kiev", був специфічним чином ангажований в бік того чи іншого музиканта, думаючи щось на зразок "Цього вечора справдиться моя мрія побачити мультиінсрументаліста Пола МакКендлеса" або "Нарешті до нас завітає ударник-мандрівник Сонні Еморі". Поверхневого погляду на афішу із зазначеними позиціями "Oregon" та "Lee Ritenour" було явно недостатньо, аби відчути всю повноту прийдешнього дійства.

Для представлення першого учасника цього фестивального дня, вдамося до невеликого географічного екскурсу. Орегон – штат на північному заході США. Побачивши вперше його найбільше місто – Портленд, засновник Орегонської пароплавної навігаційної кампанії Джон Ейсворт (John Ainsworth) охрестив його як "Stumptown", що можна перекласти як "місто пеньків" (наслідок динамічної забудови в 19 столітті), або ж як "місто дерев'яних ніг", що навіює асоціації із знаменитою піснею Булата Окуджави "Пиратская лирическая". Другим за величиною містом є Юджин, відомий, серед іншого, одним із найдавніших університетів країни, що носить назву штату. Саме 1960 року в Орегонському університеті і познайомилися виходець з Портленду, молодий джазовий басист Глен Мур (Glen Moore) та студент класу "класична композиція", піаніст Ральф Таунер (Ralph Towner). Натхненні музикою тріо Білла Еванса, музиканти, до яких долучилися виконавець на духових інструментах Пол МакКендлес (Paul McCandless) та учень знаменитого сітариста Раві Шанкара (Ravi Shankar) Коллін Уолкотт (Collin Walcott), заснували групу "Oregon".

Протягом своєї більш ніж 40-річної історії команда стабільно випускає висококласні платівки, що характеризуються гармонійним поєднанням джазу, класичної, народної музики та фьюжну. Всі засновники "Oregon", окрім Колліна Уолкотта (він трагічно загинув в 1984 році), на місце якого прийшов Марк Уокер (Mark Walker), приїхали до Києва, щоб взяти участь у фестивалі "Jazz in Kiev 2010". Ще одна важлива біографічна довідка з досьє одного з учасників групи Ральфа Таунера: на четвертому курсі інституту він відкрив для себе класичну гітару, на якій поглиблено займався у післяуніверситетський період в Австрії. Цей інструмент став однією з головних візитівок "Oregon". Класичні гітаристи у джазі – явище рідкісне. Серед тих, хто пригадується в першу чергу – Чарлі Бьорд (Charlie Byrd), Баден Пауел (Baden Powell), Ленні Брю (Lenny Breau) та Жене Бертонсіні (Gene Bertoncini). І, звичайно, почесне місце в цьому ряду займає Ральф Таунер.

Під час концерту відчувалося, як гра останнього надавала "Oregon" рис елегантності та тендітної невловимості з елементами фламенко. Композиції з нового альбому "In Stride" в чергове переконували у феноменальному таланті музикантів, що з продовжують з роками розквітати все новими барвами. Музичний твір "As She Sleeps", наприклад, постав синтетичним поєднанням класичних фрагментів, які по духу нагадували "В степях Центральной Азии" Бородіна, що перепліталися із географічно та культурно спорідненими індійськими мотивами.

Взагалі, музика "Oregon" надзвичайно свіжа, вітряна, слухаючи її, відчуваєш себе мандрівником. Сама природа вступає через ці звуки у свої права – від романтики прибою і морського бризу до співу птахів в кронах вікових індійських дерев. Марк Уокер робить зі своїми перкусіями дивовижні шаманські витівки, Глен Мур своєю відданою грою розширює уявлення про можливості контрабасу, гобой Пол МакКендлеса окрилює нас і несе у незвідність. Гра Ральфа Таунера – автора більшості композицій "Oregon", створює тендітну основу для цієї багатогранної музики.

Наступним на нас чекав виступ американського колективу, центральною постаттю в якому був один з найвідоміших джазових гітаристів сучасності Лі Рітенур (Lee Ritenour). Разом із ним на сцені з’явилися сесійний ударник, колишній учасник відомого джаз-рок гурту "Earth, Wind & Fire" Сонні Еморі (Sonny Emory), басист-віртуоз (цього вечора він грав на більш ніж солідних розмірів 7-миструнній бас-гітарі) Мелвін Девіс (Melvin Davis) та визнана ритм-блюз піаністка і вокалістка Патріс Рашен (Patrice Rushen).

Лі Рітенур і компанія виконували в основному фанкові теми, що не дивно, з огляду на питому вагу бас-гітари в руках Мелвіна Девіса. Взагалі, у мистецтві підбору басистів Рітенуру важко знайти рівних: свого часу на його альбомах грали такі віртуози як Абрахам Лаборіел (Abraham Laboriel), Маркус Міллер (Marcus Miller) та Джиммі Джонсон (Jimmy Johnson). От і зараз – тон, який своєю відточеною грою та бек-вокалом задавав Мелвін Девіс, створював особливу африкано-бразильську експресію. Тут не було джазового розмаїття ритмів, натомість на перший план виходила віртуозна техніка виконання. Саме тому, моменти, коли Лі Рітенур демонстрував свою гітарну фантазію, в якій проступала класично джазова музична спадщина Уеса Монтгомері (це стосується і манери виконання, за яку Рітенура назвали Captain Fingers), сприймалися з подвійним захопленням. Цей гітарист здатен варіювати свою гру поміж цілої низки музичних напрямів. Його ненав’язливі сентиментальні соло нагадували манеру Джорджа Бенсона (George Benson), а жорсткість і металічність привносили елементи прогресиву, що тяжіли до об’ємного звуку Джона Петруччі (John Petrucci). Особливо "проривною" була композиція "L.P." (присвята Лес Полу) з останнього альбому "6 String Theory".

Патріс Рашен за рахунок своєї техніки та використання електронних "примочок" синтезатора надавала загальному музичному настрою рис динамічності фьюжну на зразок Джо Завінула (Joe Zawinul) чи Джона Медескі (John Medeski). Згодом музичний розгул почав набувати все більших обертів. Під час виконання хіту Патріс "Forget Me Nots" спало на думку, що ми знаходимося в диско-клубі середини 80-их, а на сцені зараз з’явиться група "Bee Gees". Зусиллями Мелвіна Девіса та Сонні Еморі музичний потік вдалося спрямувати у більш звичне русло. Соковитий та м’який звук бас-гітари надавав фанку приємних ритм-блюзових інтонацій. Ну а приголомшливе соло на барабанах паличками-світлячками думаю запам’яталося глядачам надовго.

Загалом, по другому дню "Jazz in Kiev 2010" можна сказати, що незважаючи на виступ двох наддосвідчених колективів, що належать приблизно до однієї епохи, почуття від їхньої музики виявилися кардинально відмінними. Драйву та гостроти додавали і "Oregon", і команда Лі Рітенура. Але якщо перші спонукали до мрійливого споглядання природи, до другі тяжіли до динамічної та енергійної урбаністичної ритміки. З позиції врахування широти поглядів глядацької аудиторії можна сказати, що відвідувачі концерту неодмінно отримали свою порцію першокласної музичної терапії. Тож подякуємо "Jazz in Kiev" за цю незабутню джазову феєрію.

[nggallery id=5]