Главная » Репортажи » Юрій Андрухович і «Karbido»: після "Самогону"

Юрій Андрухович і «Karbido»: після «Самогону»

30.04.2010

Юрій Андрухович та Karbido

Важко уявити таку людину, яка б не любила казок. Чи ту, яку хоча б не захоплював їх сюжет, покручений, мов лабіринт; або казкові персонажі – настільки реальні, що їх важко собі уявити. Сприйняття казок з віком видозмінюється. Ні, не зовсім так. На них майже не лишається часу, який до краю повен невпинною дійсністю. Саме тому можливість півторагодинної мандрівки дивокраєм – без перебільшення свято. Свято, яке може назавжди лишитися з тим, хто випадково чи навмисно потрапив на концерт Юрія Андруховича і польського гурту «Karbido»

До Одеси музиканти завітали 19 квітня, захопивши із собою платівку «Цинамон», її україномовну варіацію із додатком «Індія». Ця збірка стала другою в трилогії «Самогон. Цинамон. Абсент». Над нею працювали митці із Польщі, Швейцарії і України, мандруючи європейськими і не тільки містами, подеколи записуючи найщирішу і наймелодичнішу музику – музику вулиць, просто неба, як то було на просторах Гонконгу і Єрусалиму. Загалом у запису приймали участь Юрій Андрухович – тексти, голос, Ігор Гавліковський – гітари, клавішні, програмування, польові записи, віртуалії, Томаш Сікора – віртуалії, теремін, клавішні, програмування, польові записи, maot, Марек Отвіновський – бас, клавішні, програмування, Петер Конрадин Цумтор – ударні, гонги.

Саме в такому складі вони і вийшли на сцену концертного залу Єврейського культурного центру, що неначе модернова фортеця зі скла і металу вінчає вулицю Ніжинську. Створювати казкову атмосферу їм допомагали франківські віджеї Glow і DaPix, доповнюючи музично-текстовий перформанс психоделічними візіями, місцями схожими на сновидіння, місцями – на мрію, а іноді й на оточуючу дійсність.

Отже. Концерт починається з того… З того, що на сцені з’являється Юрій Андрухович, повільно підходить до пюпітру і нанизує «Індія починається з того…» на волосінь, сплетену із звуків тенору, щебетання птахів і даркембіенту – із того фону, в якому ховається зміст. П’ятисюїтна «Індія», зазначена як додаток, пролунала вступом. Стрімко, без зупинки, без передиху. Андрухович, мов провідник, снував віртуальними непролазними хащами, пробиваючи всім присутнім хід крізь вересовище, крізь «ці рослини схожі на хоррр потворрр». І якщо досі не існує антоніма до французького поняття «грасування» – ним би могло стати ім’я українського письменника, який із завзятістю тигра вирикував цю горррду пррриголосну.

Дійшовши кінця п’ятої частини «екзотичного» твору, музиканти отримали порцію аплодисментів, Юрій Андрухович привітався, тим, хто з різних причин не доспав вночі, запропонував поспати («якраз гарна нагода»), і розпочалось друге відділення – безпосередньо композиції з платівки «Цинамон». Це дванадцять давніх історій зі збірки «Екзотичні птахи і рослини», кожна з яких має власних дійових осіб. Кожна з яких – немов маленьке оповідання, немов ціле життя. Першою з них музиканти виконали «Вольф Мессінг. Вигнання голубів» – сюрреалістичний текстовий хоррор із розв’язкою неначе за законами гарного кіно – без хепі-енду. Далі були зіграні «Пані Капітанова» – розповідь про божевільну вдову, «Старий Олійник» – про старого пияка, який прожив усе життя, ремонтуючи парасольки, «Доктор Дутка» – зворушливий вальс про професора, «що знав дев’ятнадцять мов» і «мов жінку, кохав Одинокість». Ці три сюжети, відтворені у нарративі Андруховича, після їх промови ніби матеріалізувались зі слів, і їх персонажі висипали блукати темним містом…

…По околицях якого невдовзі, в ритмі танго, зашагає студент консерваторії, визволений із полону «Танго Біла Троянда». «Визволення із полону» – мабуть, влучна теза-характеристика дійства, що відбулося. Письменник визволяв своїх паперових героїв і героїнь, музиканти – демонів, засівших в музичних інструментах, слухач – самого себе, із тієї суєтливої і навряд чи суттєвої буденності, якою починається майже кожен понеділок (день виступу).

Декілька слів про музикантів. «Декілька» – не тому, що «музична складова» не є вирішальною. Навпаки. Музичне оздоблення альбому є напрочуд сміливим і водночас простим, гармонічним і місцями дисонансним. Домінуючим і привертаючим до себе увагу саме тоді, коли Юрій Андрухович йшов до краю сцени і сідав на стілець, і вже звідти стежив за стрімкими гітарними демонами, за дзенькотом тарілок, диханням саксофону. За тим напівекстатичним станом, в якому перебували музиканти – не приховуючи свого бажання розтрощити той прекрасний мур культури і взяти у свій полон цей символічний Ніжин.

Та ми якось витримали, відстояли. До речі, сила звуку була такою, що іноді здавалось: ще трохи і потріскаються об’єктиви, повипадають лінзи із очей. Та знову ми витримали, уціліли. Наступний пісенний блок складали чотири твори із циклу «Кримінальні сонети» – за словами Андруховича вони є наслідком спроби розмістити детективну історію в чотирнадцять рядків. Це «Азарт», «Ніжність», «Постріл» та «Мафія». Останній з них було виконано польською мовою. А наприкінці передостаннього пролунало два постріли (замість одного, як то буває завжди), на що Андрухович сказав: «Подвійний постріл. Гарна назва для звіту з сьогоднішнього концерту»

Останньою частиною виступу було виконання трійки віршів – «Підземне зоо», про хідники під містом, заповнені тваринами, «Зміна декорацій» – на жаль, про зміну лишень декорацій, «Весна виникала, де тільки могла…» – про те, як можна машинами вивезти пів-міста, прискоривши процес перетворення розкоші на тлін.

Закінчення основної програми відбулось саме у той момент, коли усі присутні були максимально розігріті, максимально сконцентровані і готові до подальших подорожей. «Козак Ямайка» – перша на-біс-на пісня, запозичена із попередньої платівки «Самогон». Виступ завершувала «Зелена ліщинонько», старовинна козацька пісня – із числа тих, що пишуться роками, десятиліттями, вбираючи в себе міцність духу, який, що б там не було, непідвладний розрусі.