22.02.2010 
Після вражаючого виступу 27 січня 2010 року Боббі Макферрін (Bobby McFerrin) провів у Києві й наступний день, в програмі якого була зустріч із журналістами. Втім, у всіх передбачуваних учасників протягом дня виникли обставини, через які інтерв’ю могло не відбутися. Те, що ці обставини розтанули, не знаходить адекватних пояснень і свідчить про втручання вищих сил. Мабуть, завдяки ним читачі мають змогу зазирнути у внутрішній світ одного з кращих вокалістів світу.
– Містере Макферрін, як Ви можете охарактеризувати власний розвиток від самого початку кар’єри до сьогодення? Що змінилося за останні декілька років?
– Я почав формуватися як музикант десь у віці 14-15 років, коли грав у шкільному оркестрі, потім – у коледжі. Я мав змогу писати музику для оркестру, грав на фортепіано з групою, виступав у клубах доти, доки у віці 27 років не переключився на вокал. Я завжди був сконцентрованим на роботі, тому все, що відбувалося навколо мене, траплялося саме по собі. Навіть тоді, коли вийшла «Don’t Worry Be Happy» і продажі записів різко зросли, я нічого не робив – сидів вдома, наодинці з родиною, жодних турів на підтримку. Моя родина завжди важила для мене більше, ніж кар’єра.
– Як Ви ставитесь до, часом, занадто бурхливої реакції глядачів на концертах, оплесків? Видається, що Ви набагато більше сконцентровані на музиці, аніж на аудиторії. Якою б Ви хотіли бачити реакцію публіки?
– Глядачі зазвичай слухають дуже уважно. Це абсолютно природно, адже більшість моїх виступів вимагають саме такої концентрації, оскільки на сцені – один лише я. Маю надію, що вони залишають концерт задоволеними.
– Чи означає це, що улюблений формат Ваших виступів – соло? А як щодо дуетів, супроводу вокальних або інструментальних колективів?
– Саме так, вокал соло. Оскільки все інше виходить з цього.
– А як щодо двох концертів з оперою «Bobble» у Москві? Чи вважаєте Ви їх успішніми? Хто з російських вокалістів справив на Вас найбільше враження?
– Мені справді важко відповісти на друге запитання. У нас було обмаль часу для близького знайомства.
– То Ви зустрілися безпосередньо на сцені?
– Ні, у нас було три дні репетицій, проте це справді замало для того, щоб познайомитися. Але шоу були цілком успішними. Їх природа полягає у тому, щоби продемонструвати глядачеві абсолютно нормальну 90-хвилинну оперу. І це вдалося.
– А в чому полягає головна відмінність такої форми від звичної форми ваших сольних виступів?
– Насамперед, це історія, покладена в основу, – історія Вавилонської вежі, – та ідея сумістити співаків різних культур на одній сцені. Ви пам’ятаєте, що на початку зведення вежі люди розмовляли однією мовою, а згодом почали розмовляти іноземними. У виставі ми всі починаємо співати однією мовою, а наприкінці кожен виконує пісні зі своєї власної культури. Ми зробили це шоу лише втретє, тому виходячи кожного разу, ми розмірковуємо над тим, що робити і що не робити наступного разу.
– І кожного разу Ви виступаєте з новими музикантами?
– Так, у московських виставах приймало участь вісімнадцять співаків, і лише з чотирма я співпрацював до того, у попередній виставі.
– Якщо ми вже торкнулися теми різних культур, то домінуюче місце у Вашій творчості, зокрема, займають етнічні мотиви. Скажіть, будь-ласка, звідки Ви берете матеріал?
– Звідусіль: зі звуків, що я чую протягом дня, від музикантів, з якими співпрацюю, спілкуюся, з музики, яку нещодавно прослуховував, з пісень по радіо. Все це, в тому чи іншому вигляді, потрапляє до мого репертуару.
– Український етнічний мелос багато в чому є унікальним, пісня взагалі відіграє важливу роль в житті нашого народу. Чи була у Вас можливість познайомитись з автентичним українським співом? Чи розглядаєте Ви можливість використання українських народних мотивів у власній творчості?
– Звичайно, це можливо. Мені лише потрібно трохи послухати. Я маю зрозуміти, які мотиви співають українці, які гами і тембри при цьому використовують. Через деякий час, я міркую, зміг би виконати українську пісню у власній інтерпретації.
– А чи є у Вас заповітні музичні мрії, які Ви ще не встигли реалізувати? Чи є серед них такі, що мають залишитися лише мріями?
– Щодо першого запитання. Так, є. Я хотів би зібрати гурт разом з Джеймсом Тейлором (James Taylor), Елісон Краусc (Alison Krauss), Еріком Клептоном (Eric Clapton) і Стівом Ґеддом (Steve Gadd). Це справжня мрія.
– Фантастично. І Ви працюєте над цим?
– Так, можливо не настільки інтенсивно, як хотілося б, але це тільки тому, що дуже важко знайти час в наших розкладах, аби зібрати всіх п’ятьох одночасно. Зібрати всіх в одній кімнаті, в один й той самий час – це просто неймовірно складно. Мені також хотілося б приділяти більше уваги викладацькій роботі, проте на неї зовсім не вистачає часу. Хоча у мене є посада доктора в музичній школі, де я викладаю два тижні на рік.
– Тим не менш, можна сказати, що займаєтесь викладанням під час Ваших шоу, адже люди спеціально готуються до того, щоби проспівати з Вами в дуеті.
– Мені це подобається. Я люблю сюрпризи, і мене це все захоплює, навіть хлопчина, що не може проспівати жодної ноти або випадає з мелодії. Проте я намагаюсь зрозуміти, як я можу підтримати цього хлопця. Часто буває, що людина починає виглядати ніби безглуздо. Я не хочу, щоби людина залишала сцену з таким відчуттям. Це було б нечесно. Тому я намагаюся допомогти йому, підтримати своїм співом. Втім, це гра, й іноді трапляється так, що на сцену виходять просто неймовірні вокалісти. Співати разом з ними – це справжня насолода.
– Існує думка, що людський голос є самим довершеним інструментом в світі, і більшості людей він даний від Бога. Проте, для того, щоб опанувати з нуля якісь музичні інструменти, потрібно докласти чимало зусиль. Втім, інструменталістів в цілому набагато більше, аніж вокалістів. В чому полягає причина такого дисбалансу, на Вашу думку? Як Ви думаєте, голос – це, перш за все, дар Божий або результат зусиль щодо його розвитку?
– І перше, і друге. Я певен, що Бог дає голос у подарунок, але вам потрібно відкрити його. Багато людей навіть не пробують щось зробити, аби відкрити в собі голос і зрозуміти всю величину цього Божого дару. Мені, скоріш за все, голос був подарований при народженні, але я дізнався про це лише у віці 27 років. Після цього я шість років працював над вокалом, перш ніж дати дебютний сольний концерт. При цьому, перші два роки я слухав багато музики і зрозумів, що, можливо, копіюю чиюсь манеру співу, тому наступні чотири роки я вдосконалював власну техніку. Я вже тоді зрозумів, що хочу виступати соло. У мене було бачення себе на сцені, але я не міг себе почути. Тому я проводив хвилини, години і дні, записуючи себе на магнітофонну плівку, пробуючи різні варіанти, поки не дійшов до точки розуміння.
Взагалі, більше половини з того, що я роблю, – це ілюзія. Я змушую людей чути те, чого насправді немає. І це – частина дару.
– А які шанси стати професійним вокалістом у звичайної людини?
– Кожна людина є обдарованою, але в різний спосіб. На жаль, є чимало людей, що вважають себе співаками, проте не є ними. Їм бракує духу. Тому я не погоджуся з Вашою тезою, що вокалісти мають багато працювати. Ви можете відкрити мислення і проспівати пісню. Проте, багато співаків можуть виконати пісню, але ви нічого не відчуєте. Я знаю одного гітариста з дуже обмеженою технікою. Він, на відміну від багатьох інших гітаристів, не вміє грати швидко. Але кожна нота, яку він грає, є настільки продуманою, що я можу слухати годинами – настільки пристрасна його гра. Отже, техніка – це одна річ, але її навряд чи вистачить, якщо не буде пристрасті, відчуття, справжньої музичної цілісності, що завжди супроводжує талант.
– То що ж є найголовнішим: музична ідея, техніка чи пристрасть?
– Знаєте, я можу виконати композицію бездоганно, люди можуть бути вражені моєю технікою: «Це так чудово, він все робить технічно довершено!», – ну то й що? Я б так робив, якщо б мені було байдуже, що я роблю, і що відчуває аудиторія. Проте я хочу гарно провести час. Для мене концерт – це ніби збирається сім’я. Знаєте, такий собі «вихід в люди», щось на зразок вечірки. Ми танцюємо, жартуємо, співаємо, просто гарно відпочиваємо. Я повинен перші 30 хвилин присвятити співу для себе, тому я вступаю в це коло (світла – ред.), сідаю на стілець і починаю співати. На самому початку я ніби дуже егоїстичний, співаю сам для себе. Але це не від егоїзму, я мушу розспіватися, налаштуватися. Я слухаю зал, апаратуру, підлаштовую голос під оточуюче середовище, перевіряю настрій публіки, співаю для неї і аналізую те, що повертається. Згодом моя інтуїція каже: «Ок, вже достатньо», – і тоді я справді розслабляюся, почуваюся комфортно і запрошую публіку до виходу на сцену. Знаєте, на що це схоже? Уявіть, що ви чекаєте на гостей, бігаєте по будинку, прибираєте, готуєте на стіл – це приблизно мої перші 30 хвилин на сцені. Ви бігаєте навколо, перевіряєте готовність, відкриваєте двері – а там усі! І ви кажете: «Любі, як я радий вас бачити, давайте гарно проведемо час!»
Автор висловлює щиру подяку Олексію Когану і Юрію Руднєву за організацію інтерв’ю та В’ячеславу Криштофовичу-молодшому за чудову компанію
– Містере Пайн, Ви плануєте свій перший візит до України. Якими є Ваші очікування від публіки? Що Ви чули про українських любителів джазу? ...
Інструментальними творами Юрія Шаріфова повниться українська музика, його музичні дослідження – клондайк для музикознавців, чіткими ...
Нащадок славетного музичного роду із сицилійськими коренями, Джої Ді Франческо (Joey DeFrancesco), погодився на інтерв’ю перед початком ...
Італійський співак Борис Саволделлі наприкінці весни вдруге відвідав Україну із своєю програмою Voice Solo Orchestra. В прямому розумінні ...
11 жовтня 2005 у арт-клубі «44» відбувся вже не перший рахунком концерт Віктора Бейлі у Києві. З цього приводу щира подяка компанії ...
