Bobby McFerrin: «Як я радий вас бачити!»

Bobby McFerrin / Бобби МакФерринПісля вражаючого виступу 27 січня 2010 року Боббі Макферрін (Bobby McFerrin) провів у Києві й наступний день, в програмі якого була зустріч із журналістами. Втім, у всіх передбачуваних учасників протягом дня виникли обставини, через які інтерв’ю могло не відбутися. Те, що ці обставини розтанули, не знаходить адекватних пояснень і свідчить про втручання вищих сил. Мабуть, завдяки ним читачі мають змогу зазирнути у внутрішній світ одного з кращих вокалістів світу.

– Містере Макферрін, як Ви можете охарактеризувати власний розвиток від самого початку кар’єри до сьогодення? Що змінилося за останні декілька років?

– Я почав формуватися як музикант десь у віці 14-15 років, коли грав у шкільному оркестрі, потім – у коледжі. Я мав змогу писати музику для оркестру, грав на фортепіано з групою, виступав у клубах доти, доки у віці 27 років не переключився на вокал. Я завжди був сконцентрованим на роботі, тому все, що відбувалося навколо мене, траплялося саме по собі. Навіть тоді, коли вийшла «Don’t Worry Be Happy» і продажі записів різко зросли, я нічого не робив – сидів вдома, наодинці з родиною, жодних турів на підтримку. Моя родина завжди важила для мене більше, ніж кар’єра.

– Як Ви ставитесь до, часом, занадто бурхливої реакції глядачів на концертах, оплесків? Видається, що Ви набагато більше сконцентровані на музиці, аніж на аудиторії. Якою б Ви хотіли бачити реакцію публіки?

– Глядачі зазвичай слухають дуже уважно. Це абсолютно природно, адже більшість моїх виступів вимагають саме такої концентрації, оскільки на сцені – один лише я. Маю надію, що вони залишають концерт задоволеними.

– Чи означає це, що улюблений формат Ваших виступів – соло? А як щодо дуетів, супроводу вокальних або інструментальних колективів?

– Саме так, вокал соло. Оскільки все інше виходить з цього.

– А як щодо двох концертів з оперою «Bobble» у Москві? Чи вважаєте Ви їх успішніми? Хто з російських вокалістів справив на Вас найбільше враження?

– Мені справді важко відповісти на друге запитання. У нас було обмаль часу для близького знайомства.

– То Ви зустрілися безпосередньо на сцені?

– Ні, у нас було три дні репетицій, проте це справді замало для того, щоб познайомитися. Але шоу були цілком успішними. Їх природа полягає у тому, щоби продемонструвати глядачеві абсолютно нормальну 90-хвилинну оперу. І це вдалося.

– А в чому полягає головна відмінність такої форми від звичної форми ваших сольних виступів?

– Насамперед, це історія, покладена в основу, – історія Вавилонської вежі, – та ідея сумістити співаків різних культур на одній сцені. Ви пам’ятаєте, що на початку зведення вежі люди розмовляли однією мовою, а згодом почали розмовляти іноземними. У виставі ми всі починаємо співати однією мовою, а наприкінці кожен виконує пісні зі своєї власної культури. Ми зробили це шоу лише втретє, тому виходячи кожного разу, ми розмірковуємо над тим, що робити і що не робити наступного разу.

– І кожного разу Ви виступаєте з новими музикантами?

– Так, у московських виставах приймало участь вісімнадцять співаків, і лише з чотирма я співпрацював до того, у попередній виставі.

– Якщо ми вже торкнулися теми різних культур, то домінуюче місце у Вашій творчості, зокрема, займають етнічні мотиви. Скажіть, будь-ласка, звідки Ви берете матеріал?

– Звідусіль: зі звуків, що я чую протягом дня, від музикантів, з якими співпрацюю, спілкуюся, з музики, яку нещодавно прослуховував, з пісень по радіо. Все це, в тому чи іншому вигляді, потрапляє до мого репертуару.

– Український етнічний мелос багато в чому є унікальним, пісня взагалі відіграє важливу роль в житті нашого народу. Чи була у Вас можливість познайомитись з автентичним українським співом? Чи розглядаєте Ви можливість використання українських народних мотивів у власній творчості?

– Звичайно, це можливо. Мені лише потрібно трохи послухати. Я маю зрозуміти, які мотиви співають українці, які гами і тембри при цьому використовують. Через деякий час, я міркую, зміг би виконати українську пісню у власній інтерпретації.

– А чи є у Вас заповітні музичні мрії, які Ви ще не встигли реалізувати? Чи є серед них такі, що мають залишитися лише мріями?

– Щодо першого запитання. Так, є. Я хотів би зібрати гурт разом з Джеймсом Тейлором (James Taylor), Елісон Краусc (Alison Krauss), Еріком Клептоном (Eric Clapton) і Стівом Ґеддом (Steve Gadd). Це справжня мрія.

– Фантастично. І Ви працюєте над цим?

– Так, можливо не настільки інтенсивно, як хотілося б, але це тільки тому, що дуже важко знайти час в наших розкладах, аби зібрати всіх п’ятьох одночасно. Зібрати всіх в одній кімнаті, в один й той самий час – це просто неймовірно складно. Мені також хотілося б приділяти більше уваги викладацькій роботі, проте на неї зовсім не вистачає часу. Хоча у мене є посада доктора в музичній школі, де я викладаю два тижні на рік.

– Тим не менш, можна сказати, що займаєтесь викладанням під час Ваших шоу, адже люди спеціально готуються до того, щоби проспівати з Вами в дуеті.

– Мені це подобається. Я люблю сюрпризи, і мене це все захоплює, навіть хлопчина, що не може проспівати жодної ноти або випадає з мелодії. Проте я намагаюсь зрозуміти, як я можу підтримати цього хлопця. Часто буває, що людина починає виглядати ніби безглуздо. Я не хочу, щоби людина залишала сцену з таким відчуттям. Це було б нечесно. Тому я намагаюся допомогти йому, підтримати своїм співом. Втім, це гра, й іноді трапляється так, що на сцену виходять просто неймовірні вокалісти. Співати разом з ними – це справжня насолода.

– Існує думка, що людський голос є самим довершеним інструментом в світі, і більшості людей він даний від Бога. Проте, для того, щоб опанувати з нуля якісь музичні інструменти, потрібно докласти чимало зусиль. Втім, інструменталістів в цілому набагато більше, аніж вокалістів. В чому полягає причина такого дисбалансу, на Вашу думку? Як Ви думаєте, голос – це, перш за все, дар Божий або результат зусиль щодо його розвитку?

– І перше, і друге. Я певен, що Бог дає голос у подарунок, але вам потрібно відкрити його. Багато людей навіть не пробують щось зробити, аби відкрити в собі голос і зрозуміти всю величину цього Божого дару. Мені, скоріш за все, голос був подарований при народженні, але я дізнався про це лише у віці 27 років. Після цього я шість років працював над вокалом, перш ніж дати дебютний сольний концерт. При цьому, перші два роки я слухав багато музики і зрозумів, що, можливо, копіюю чиюсь манеру співу, тому наступні чотири роки я вдосконалював власну техніку. Я вже тоді зрозумів, що хочу виступати соло. У мене було бачення себе на сцені, але я не міг себе почути. Тому я проводив хвилини, години і дні, записуючи себе на магнітофонну плівку, пробуючи різні варіанти, поки не дійшов до точки розуміння.

Взагалі, більше половини з того, що я роблю, – це ілюзія. Я змушую людей чути те, чого насправді немає. І це – частина дару.

– А які шанси стати професійним вокалістом у звичайної людини?

– Кожна людина є обдарованою, але в різний спосіб. На жаль, є чимало людей, що вважають себе співаками, проте не є ними. Їм бракує духу. Тому я не погоджуся з Вашою тезою, що вокалісти мають багато працювати. Ви можете відкрити мислення і проспівати пісню. Проте, багато співаків можуть виконати пісню, але ви нічого не відчуєте. Я знаю одного гітариста з дуже обмеженою технікою. Він, на відміну від багатьох інших гітаристів, не вміє грати швидко. Але кожна нота, яку він грає, є настільки продуманою, що я можу слухати годинами – настільки пристрасна його гра. Отже, техніка – це одна річ, але її навряд чи вистачить, якщо не буде пристрасті, відчуття, справжньої музичної цілісності, що завжди супроводжує талант.

– То що ж є найголовнішим: музична ідея, техніка чи пристрасть?

– Знаєте, я можу виконати композицію бездоганно, люди можуть бути вражені моєю технікою: «Це так чудово, він все робить технічно довершено!», – ну то й що? Я б так робив, якщо б мені було байдуже, що я роблю, і що відчуває аудиторія. Проте я хочу гарно провести час. Для мене концерт – це ніби збирається сім’я. Знаєте, такий собі «вихід в люди», щось на зразок вечірки. Ми танцюємо, жартуємо, співаємо, просто гарно відпочиваємо. Я повинен перші 30 хвилин присвятити співу для себе, тому я вступаю в це коло (світла – ред.), сідаю на стілець і починаю співати. На самому початку я ніби дуже егоїстичний, співаю сам для себе. Але це не від егоїзму, я мушу розспіватися, налаштуватися. Я слухаю зал, апаратуру, підлаштовую голос під оточуюче середовище, перевіряю настрій публіки, співаю для неї і аналізую те, що повертається. Згодом моя інтуїція каже: «Ок, вже достатньо», – і тоді я справді розслабляюся, почуваюся комфортно і запрошую публіку до виходу на сцену. Знаєте, на що це схоже? Уявіть, що ви чекаєте на гостей, бігаєте по будинку, прибираєте, готуєте на стіл – це приблизно мої перші 30 хвилин на сцені. Ви бігаєте навколо, перевіряєте готовність, відкриваєте двері – а там усі! І ви кажете: «Любі, як я радий вас бачити, давайте гарно проведемо час!»

Автор висловлює щиру подяку Олексію Когану і Юрію Руднєву за організацію інтерв’ю та В’ячеславу Криштофовичу-молодшому за чудову компанію