Феномен Мар’яни Садовської

Maryana Sadovska...Jazz Bez розпочався для мене близько 12-ї ранку у п'ятницю 4-го грудня, коли я побачила велику афішу впізнаваного біло-синьо-червоного кольору на вході до кнайпи "Під Клепсидрою". Тоді одразу у свідомості наче клацнуло щось "О, вже скоро!" і ніби відчинилися двері в інший вимір. За невідкладнми справами та невеличкою прогулянкою день минув непомітно, але передчуття того "вже" не минало до самого вечора. Отже…

4 грудня, вулиця Театральна, театр ім. Марії Заньковецької, 20.20.

Коли вже знайома ведуча, Марта Більска, вийшла на сцену (у дуже гарних черевичках, до речі) перше цьогоріч оголошувати музикантів – нічого надзвичайного не очікувалось. Так, фестиваль. Так, концерт-відкриття. Навіть коли з-за лаштунків вийшли Мар'яна Садовська та члени її гурту і підійшли кожен до свого інструменту: Ярі Сінгла ( Jarry Singla) до роялю, Ахмед Айд (Ahmed Eid) до контрабасу та Петер Каленборн (Peter Kahlenborn) до перкусії. Навіть коли почали грати. А от коли закінчили… Але про це трохи пізніше. Тож уявіть собі: темна прірва залу і у світлі софітів четверо людей. Розпочинають з двох сумних і повільних мелодій, які потроху вводять публіку в задумливий стан.

5 грудня, вулиця Вірменська, 17.20

В суботнiй вечiр, напередоднi другого концертного дня Джаз Безу, я знайшла панi Садовську у "Квартирi 35", де вона сидiла зi своїм гуртом. До цього музиканти гуляли Львовом. Потiм двоє з них завiтали в гостi до Мар'яниної родички, що мешкає неподалiк, а ми зi спiвачкою влаштувалися у кав'ярні "Вірменка". Якщо вiрити городянам, то тут варять каву за рецептом, якому вже виповнилося кiлька столiть. Поки Мар'яна розпитувала працiвницю закладу, чи можна десь придбати автентичний пристрiй для готування духмяного напою та пересувала джезву по гарячому пiску, я готувалася до розмови та в черговий раз подумки передивлялась список заготовлених запитань. Вiдтак отримала i каву вiд Садовськоi та й iнтерв'ю з артисткою, що в повному розумiннi вразила мене своїм виступом за день до того.

– По-перше, ще раз дуже дякую за виступ. Це було для мене перше враження, бо я ранiше не була на твоїх концертах. I одразу маю спитати таке: в твоєму виступi вiдчувається дуже сильне акторське начало, акторська школа, елементи монологу, мелодекламацii. Це свiдома дiя? Чи просто тому, що ти акторка і цей свій досвiд вкладаєш невсвідомо?

– Я роблю це завжди свідомо. Я почала працювати як акторка, але мене власне дуже цікавить поєднання театральності і музики. Це накладає відбиток навіть на планування концерту. Я зауважувала, як думають 'музиканти-музиканти': вони просто підбирають пісні, одна швидка, одна повільна, чи щось на кшталт. Для мене, як і у виставі, це планування драматургії. Як розвиваються події, куди йде енергія, де є момент найглибший, де є момент найсмішніший. В мене завжди була така амбіція, щоб концерт був ніби моно-вистава.

-Тобто ти режисуруєш свої п iснi? В тебе є певний сценарiй, ти його прописуєш. Чи це тiльки в головi?

– Я прописую певний сценарій. В подальшій праці над ним мені допомагає мій чоловік, Андре Ерпен та режисер Ларс Жан. Головне, що немає просто списку пісень, які я певним чином складаю в концерти. Скорiше є тема, над якою я починаю працювати i тоді до неї вже пiдбираю пiснi. В якийсь спосiб вони поєднані, часом дуже свiдомо, а часом ні. Наприклад, програма, яку ми показували на відкритті 'Джаз Безу' для мене дуже сильно пов'язана з емiграцiєю. В моїх підтекстах була така концепція: погляд здалеку, коли ти поїхав, вже далеко від домівки, але щораз глибше занурюєшся у те, що було, у спогади. Ми починали з емігрантських пісень, тоді через обрядові підводили до останньої пісні, де підіймається тема часу, що минає безповоротньо. Найцікавіше в музиці, і це досить важко пояснити, що це не літературна вистава, коли ми можемо прямо розказати 'Одного разу...' Поєднання пісень часом дуже нелогічні.

– Композицiя виступу також побудована по театральних законах? Зав'язка, кульмiнацiя, спочатку бiльш спокiйнi пiснi, більш спокійне виконання, потім – напруження зростає. Ця пiсня про колоду, вона була така досить драматична...

– Так, але з другого боку я, власне, не хочу робити нiяких акробацiй голосом. Не хочу нічого нікому показувати. Зовсім ні, все має бути природньо. Це так, як різко вiдчинити дверi і вальнути людину чимось по голові – може бути просто шок і відсторонення. Менi завжди хотiлося запросити глядача у подорож i через простоту, саме простоту – допомогти йому. Почати разом робити кроки і з часом зануритись дуже глибоко. Але не вiдразу кидатись у воду. З іншого боку, я не люблю вистави, якi починаються з довгого-довгого нiчого: спочатку довго-довго темно, потроху йде світло, потiм хтось помалу йде. Коли чекаєш, i чекаєш, i чекаєш. Мені подобаються вистави, якi починаються як грiм, як буря. Але все-таки на концертах, я думаю, драматургiя інша і вона вимагає – як в оперi – увертюри. Коли люди приходять, сiдають, в залі вимикається світло, вони починають слухати музику, дихати одночасно, налаштовуються, акумулють енергiю тощо. А тодi вiдкривається завiса i починається дiйство. Тi закони театру для мене дуже важливi.

– Чи маєш ти намір перенести використання декорацiй на музичнi виступи?

– Мене колись цiкавило використання вiдео. Перші покази 'емігрантської' програми відбувалися в Нью-Йорку. Ми знімали матеріал на Україні, потім Ларс Жан робив з того маленькі твори, колажі, що супроводжували пісні. На самих початках я також використовувала слайди. Такі додаткові засоби дуже допомагають створити певний настрій, будять багато запитань. Але не всюди є технiчнi умови для відео. Та й не завжди можна привезти такого екстра-художника, який би міг це зробити. А якщо є гарнi зали, де можна хоча б виставити світло, оперувати освітленням, щоб створити атмосферу – я тiльки за. На жаль, часом доводиться співати взагалі без нічого. Хоча я відкрита до співпраці, із великою радістю виступаю в музичних клубах. Але, до речі, часто уникаю концертiв на вiдкритих майданчиках. Бо це інший простір, а кожний простір вимагає свого рішення. На свіжому повітрі то має бути бiльш близько до вуличного театру. Деякі пісні у таких обставинах просто неможливо співати. А те, що я роблю вимагає все ж таки певної концентрацii.

-Коли в певний момент на сцені ти розпустила волосся, то був досить символічний жест. Чи вважаєш доречним використання елементів переодягання у своєму виступі?

– Можливо, це вже буде якийсь перехід в сторону шоу. Я, наприклад, не можу виступати в народному костюм i – воно було дивно, – бо не спiваю в прямому розумінні народних пiсень. Я думала про переодягання. Так, це ефект. Коли можна зняти одну шкіру і мати іншу. А волосся я розпустила, щоб вийти з бiльш трагiчного образу і перейти до жiночості. До такої дикої природної жiночості. Розпущене волосся то є дуже сильний символ, не тільки в українській традиції, але і в будь-якій, де жінки його ховають – арабській, єврейській.

*

Співачка в довгому чорному вбранні. Перед нею на столі лежить чудернацький інструмент, який вона заставляє звучати горизонтальним порухом лівої руки (те, що видно зовні). Блискучий лакований корпус промовляє до залу протяжними стогонами своїх нутрощів; на звук – щось середнє між акордеоном та органом. Чим далі, тим більш роздмухується полум'я емоцій на сцені. Чим далі, тим завзятіше грають музиканти, тим сміливіші стають їх соло. Ми переходимо до цигансько-єврейських мотивів, репрезентованих композицією про дівчину-солдатку, що п'є разом з кількома військовими "неякісний алкоголь", чи то пак "пальонку". (До речі, в фестивальні дні у Будинку міської історії Центрально-Східної Європи діяла експозиція, присвячена еротиці в побутовій культурі та мистецтві на території Галіці; в одному з окремих залів була зібрана інформація про трудівниць тилових і пересувних публічних будинків часів першої та другої світової воєн. Мені здалося, що пісня якраз може бути дуже добрим ілюструванням того історично-міфологічного образу жериці кохання). Але найбільше загострення попереду.

*

Maryana Sadovska– Які пісні вчора були вперше виконані?

– Фактично, ми зіграли вчора три нові речi для української публіки. Взагалі я зараз стою на порозі нової програми і потроху зондую грунт з новими піснями. Перша, яку глядачi майже не чули, в зв'язку зi звуком, то була 'Вдовина пiсня'. Вона досить 'свiженька'. Друга – це була композицiя мого пiанiста. Вiн написав багато матеріалу і зробив свою окрему концертну програму. У цьому проекті зайняті всі учасники Borderland Band (я також – але вже не як фронтмен, мій вокал не лідерський) і один музикант з Іраку, що грає на jose – іракській срипці. Отже, я спитала, чи ми можемо показати одну річ на Україні і Ярі погодився. А також новою піснею була 'Анкор', якою ми бiсували. Щедрівка. Власне, то було поєднання двох пісень. Я часто поєдную. Для мене кожна пiсня – це монолог. Якщо є якась пiсня, яка мене дуже вражає, я починаю над нею працювати і дуже часто туди вплiтаються iншi тексти, iншi пiснi і виходить певний колаж.

– Не зважаючи на те, що є і кумедні моменти, бiльшою мiрою настрiй музики, програми досить сумний. Це мелодика украiнських пiсень? Наша душа співає коли нам погано?

– Так, правильне враження. Це є в мелодиці, бо у нас найвеселіші пісні будуть звучати в мінорних тональностях. Мен i подобається вiдшуковувати пiснi, де мiнор i мажор переплітаються. Наприклад, як в останній пісні: спочатку мажор, а потім раптом мінор – як символічний баланс між надією, світлом і відчуванням прірви та темряви. Я не хочу розважати, бути мавпкою на сцені. Хочу з людьми розмовляти. Можливо це стосується дуже великого суму, який я відчуваю як людина, як мама. З багатьох причин: події в Українi, ситуацiя в Грузii, Чеченії, Палестині... Є стільки всього на світі, про що хочеться пам'ятати. Наприклад, колискова 'Плач', яку я хочу внести і в наступну програму, це є надзвичайний вірш Павла Тичини 'Благословляю сину на ворога', з циклу 'Замiсть сонетiв i октав'. У ній підіймається тема старості, розлуки, війни, батьківщини. Важливо, я думаю, щоб мистецтво змушувало зупинитися і подумати про все це.

– Розкажи про iнструмент, на якому ти граєш під час виступу.

– Він називається ' iндiйська гармонiя'. Цей інструмент з собою завезли англійці, колонізуючи Індію. Він мав виконувати роль церковного органу, такий маленький орган для лiтургiї. А локальні музиканти абсорбували його у свою культуру. І це дуже дивно, бо інструмент фактично темперований (тобто на ньому не можна відтворити чвертьтони, а в індійській музиці часто вживаються мікротони – чвертьтони), але це не стає на заваді: я бачила як на ньому грають, акомпанують, а співають зі своїми чвертьтонами. Кришнаїти також використовують такi гармонії, для мантр. Свою гармонію я сама налаштовую. Техніка гри на клавіатурі тут така сама, як і в піаніно, i йде повiтря, як в акордеонi. Зараз цей інструмент дуже поширений в Індії, Пакистані, Афганістані.

– Як ти почала грати на індійській гармонії?

– Цей інструмент прийшов до мене через випадковість. У польському театр i в Гардженіце, де я працювала багато років, була індійська гармонія. Там я почала на ньому грати, бо я могла, я піаністка, закінчила музичне училище у Львові. Тоді ми почали використовувати його у виставі. Це було десь на початку девя'ностих, може в 92-му. Фактично, тоді ж я почала працювати і над українськими піснями, спочатку просто для себе.

– Та гармонія, на якій ти грала під час виступу – то є твій особистий інструмент?

– Так, особистий. Їх у мене два. Працюючи в Польщі, я почала розуміти, що потрібно придбавати свій власний інструмент. Тоді купила один трохи більшого розміру, але його незручно транспортувати. Я шукала менший, щоб можна було складати як валізу. Цю гармонію, з якою я приїхала зараз до Львова, я знайшла в Афганістані. Близько чотирьох років тому ми мали майстер-класи в Кабульському Унiверситетi. Одна організація, здається, Trust for Culture, займалася відновленням пам'ятників, але крім того вкладала великi кошти у відновлення музичної культури. В Кабулі була вулиця, на якій до певних подій жили музиканти, і ця організація намагалися повернути їх назад, пiдтримати музикантiв, щоб вони могли викладати для діточок. А самим дітям платила грошi за дорогу, щоб вони мали змогу не ходити на роботу, а займатися музикою. У такої родини музикантів я і попросила через перекладачів допомогти знайти інструмент. Так і придбала. Це старий інструмент. Ті, що роблять зараз, досить голосні, звучать як акордеони, а мій трохи делікатніший.

– Чи важко тобі сп iвати i одночасно грати на музичному інструменті?

– Ні, завдяки репетиціям. Та й музичний досвід допомагає. Я вже звикла до своєї гармонії, до певного фізичного руху. Зараз в мене таке відчуття, що це наче третя рука. Часом, коли виступаю без інструмента, менi чогось бракує.

* *

Перед деякими піснями пані Садовська робила невеличкі введення: розповідала про джерело виникнення твору, про передпосилання, які привели до того чи іншого розвитку подій. І ось виконавиця веде мову про свято, що відбувається на початку весни у певному селищі, чи, навіть, регіоні. Присвячене воно плодоріддю; основний зміст ритуальних дій – заклик до матінки природи: про добрий врожай, про примноження худоби тощо. А самим втіленням того заклику має стати дерев'яна колода, на яку сідають жінки і яку тягнуть від хати до хати з цим ось мотивом – жіноча сила має пробудити чоловічу. Я переповідаю це досить докладно, оскільки маю намір віддати належне Мар'яні – настільки чітко і влучно вона передала атмосферу сп'яніння новими силами, новою кров'ю, як майстерно донесла бурхливу істерику чуттєвості. Вона швидко рухалася, ходила по авансцені, використовувала голос ледве не на повну можливу силу. Потім, у якийсь момент різко розпустила волосся, що до того було зібране на потилиці – це "прозвучало" як момент вивільнення тих життєвих сил, тої нової енергії.

* *

– Як ти готуєшся до музичного виступу? Маєш якісь особливі вправи, ритуали?

– Перш за все, підготовка – це репетицiї. Але також важливо бути сконцентрованим, сфокусувати всі сили, щоб поцiлити в десятку. Вчора ми прибули в аеропорт о шостiй, в півсьомого отримали наші речі, о сьомiй були в театрі – треба було виставити звук, переодягтися і одразу на сцену. Часу немає, але є технiки, аби зосередитись. Є два аспекти (це вже 'кухня', певною мірою). Перший – фізичний: вправи для дихання, вправи на розслаблення м'язiв – коли ти хвилюєшься, вони напружені і можна пошкодити горло. Якщо використовуєш голос в такий спосiб, як я, треба розігрітися, наче спортсмену перед дистанцією, бо можна зробити собi кривду. По-друге, треба подумати, про що саме сьогоднi маємо спiвати, на що саме треба звернути увагу, про що треба найголовнiше сказати, що сьогодні важливіше. Коли я стою на сценi, то намагаюсь побачити кожну окрему людину, заспiвати не для маси, не для 'дивіться яка я', а для кожноi окремої людини. Зрозуміти, що вона хоче, що їй можна дати. Такий підхід до відносин співак-глядач мені найбільше близький. Це є дуже ідеалістично, але так я намагаюсь робити.

[Заходить кремезний чолов'яга i одразу наче заповнює собою ввесь простір і так невеличкої кав'ярні. А коли починає розмовляти, то так голосно, що нічого не чутно. Ми просимо його трохи 'приглушити звук'. Він підходить ближче, вибачається, аби виравдатися каже забавнi речi типу "работал на стройке", "слушал тяжелый рок", мовляв пагано чує. Починає допитуватись, для якого видання інтерв'ю, каже Мар'яні, що знає її по театру. Зрештою, бажає нам удачі і йде. Ми продовжуємо розмову]

– Ти використовувала під час виступу елементи експериментального вокалу, в тому числі щось на зразок горлового співу. Це теж є в українській етнічній традиції?

– Не тільки в українській... Мене взагалi дуже цiкавить сила людського голосу, його можливостi. Я працюю з українськими традицiйними пiснями, але мене цiкавлять технiки голосу в рiзних традицiях. Моя iнспiрацiя, моє натхнення, джерела, з яких я черпаю ідеї, – це i Болгарія, i Монголiя, і Лапландiя, ескiмосський та арабський співи. Особливо цiкаве використання голосу можна зустріти в обрядовiй музицi, в ритуальних піснях. Люди намагалися голосом вплинути один на одного, на природу i тодi використовували рiзнi його феномени, якi мали щось змiнити. Це мав бути не просто спів, не просто пiснi про кохання, якi виливають почуття, а речі, які мали щось зробити.

-Як ти оцінюєш творчість спiвачок, якi використовують голос як iнструмент, бiльш, нiж просто для спiву; Дiаманди Галлас, наприклад?

– Мiй великий кумир. Менi важко слухати музикантiв, спiвачок, які співають наче рівно і гарно, дуже 'естетично', але нема за що зачепитися вуху, а серцю то взагалі. До речi, Дiаманда Галлас, також поєднує якiсь традицiйнi технiки iз класичною оперною освітою. I, що для мене дуже важливе, вона теж нiкому нiчого не показує, не робить голосове сальто-мортале на сценi. Те, що вона робить голосом, дуже пов'язане зi змiстом i з тим, що вона хоче сказати. Це дуже театрально – виходити з глибини змiсту. Багато жінок володіють голосом в такий спосіб. Діаманда Галлас, Ніна Хаген... Є голосова школа, що називається 'Extended voices'. Я зараз поєднана з нею досить тiсно. Вона побудована на вченні Альфреда Вольфзона, одного з теоретиків вправ із голосом. Під час першої світової війни він якось почув крики поранених, вмираючих солдат. І це стало цілим підтекстом для його праці над необмеженими людськими можливостями. Продовжив справу його учень Рой Харт, а тоді син Роя – Джонатан. Школа зараз працює у Франції, але має майстерні по всьому світі. З двома її вокалістами ми співпрацюємо. Її діяльність належить до експериментальної музики, також має стосунок до психології. Мене дуже цікавлять пошуки в цьому напрямі. Коли я працюю в майстерні, то не просто вчу людей співати українських пісень, а намагаюся показати, якi можливості вони мають. Бо ми не використовуємо, звичайно, всі наші можливості, весь наш багатий внутрішній потенціал.

– В твоїх висловлюваннях часто зустрічається лейтмотив 'моєї' п iснi. А чи знайшла ти таку, про яку можеш сказати, що то саме 'твоя'?

– Це трошки банально, але кожна пiсня, яку я співаю, – певною мірою 'моя'. Але, ясна річ, є такi, що бiльше пов'язанi зі мною особисто, а є такi, де я скоріше входжу в образ. Чи просто знаю людину, для якої та пісня близька, і це мені допомагає перевтілюватися. Я, взагалі, не дуже хочу в концертi казати 'це моя', бо то радше запрошення, запитання для кожного слухача – а чи ти знайшов свою пiсню? Якщо все ж казати про якусь конкретну пісню, яка ближче до мене, то це, напевно, 'Емігрантська'.

– Коли ти переробля єш матерiал пiсень, що саме ти змiнюєш?

– Це буває дуже по-рiзному. Часом змiнюю все: ритмiку, спосіб співу, метр, мелодiю. А часом не те, що не треба, а не можна зовсiм нічого міняти. Воно таке, як хайку – цілісне.

– Як ти відчуваєш той момент: коли можна і треба змінювати першочерговий, автентичний варіант пісні?

– Коли я чую більше, ніж є у пісні. Коли я чую б iльше, нiж є, то я щось змiнюю. Але це той творчий процес, який важко описати. Як сказав чоловiк із села Крячкiвка, Федір Олександрович Роздабара: ти береш пісню, носиш у серці, як свою кохану, а тоді вже знаєш, як її співати. Ось так у мене: пісня починає ходити за мною, я співаю її дома, вона проходить через моє нутро, а тоді я вже чую, як її треба співати. Та й немає кальки. Немає двох жiнок, якi спiвають пiсню однаково. Я також спiваю щоразу трохи iншо. То є той театральний момент. Та і жодний джазовий музикант не зіграє двічі так само. Це чудо – ноти, структура залишається, але в рамах тої структури кожен раз відбувається пошук нових запитань і нових відповідей. Кожен раз по-новому.

***

І величезним контрастом було потім виконання покладеного на музику і "пережитого" вірша Павла Тичини "Благословоляю сину…" Рівна по силі драматичного впливу до попередньо описаної, ця пісня вразила своїм трагізмом і відчуттям безвиході. Весь відчай матері, що проводжає сина на війну наче накопичився, завис у повітрі і впав тягарем на плечі кожного слухача. На щастя, то була не остання пісня, бо тоді стало б зовсім сумно. Музиканти порадували нас ще деякий час, і на біс виконали варіації кількох українських щедрівок, зібраних разом. Найцікавіше було те, що і мелодика повертала залежно від куплетів, що були з різних пісень. Тож у одному творі настрій і манера подачі відповідно змінювались. Вся програма справила незабутнє враження. Причому воно, це враження, навалювалось хвилями знову і знову, коли ти починав осмислювати і пригадувати певні моменти вже за кілька годин після виступу.

***

– Ти переїздила до Нiмеччини передусім як...

– Як жiнка. Я жила у Львовi, виступала в молодіжному театрі Леся Курбаса, потiм 10 рокiв працювала у Польшi, там познайомилася з майбутнім чоловіком і одружилась. Потім отримала стипендiю в Нью-Йорку. Це була дуже цікава стипендія, яку мені дав один арт-перформер, художник. Сам він був родом з Тайваню, колись нелегально приїхав до США, а коли вже став досить успішним і знаменитим, придбав у житло у Брукліні і віддавав один поверх митцям з різних кріан, щоб вони могли один рік попрацювати в Нью-Йорку. Назвав це 'Фундацiя 'Земля''. Я мала щасливий, успішний рік. Можна навіть сказати, що Америка відкрилась для мене завдяки тому року (це було на самому початку 2000-х). Я познайомилась з великою кількістю музикантів, з якими виступала, мала концерти. Співпрацювала з Вiрляною Ткач, українською режисеркою, в театрі 'Ля Мама'. З іншого боку було досить складно: конкуренція серед музикантів у Нью-Йорку дуже висока. Аби мати змогу якось жити – працювала кельнаркою в польському ресторані, потім у французькому. Тобто, мала багатобічний досвід.

Потiм поїхала до Німеччини, де ми з чоловіком створили арт-центр, мистецьку асоціацію: він та я. Досьогодні він вже обріс партнерами, зв'язками. Побачимо, якщо все буде добре, будемо приїздити з якимись евентуальними проектами до України. На жаль, в Україні вiдсутнiй рух експериментального театру. Все, що є – академічне або комерційне. Звичайно, якісь експериментальні постановки є, та нема масштабного руху. В Кельнi є близько ста експериментальних театрів. То не значить, що вони всі добрі, але вони є. Там існує певна державна підтримка. Але головне, що є люди, які розуміють: жити театральним життям не обов'язково передбачає стати академічним актором. І вони також допомагають. Взагалі, напочатку завжди важко. Ми мали першi репетицii нашого об'єднання у себе вдома: просто відсували меблі і репетирували в кімнаті. А тепер пишемо проекти, дістаємо підтримку. Андре, мій чоловік, займається також документальним театром, робить документальнi постановки – iнсценування реальних подiй (наприклад, на тему проблеми конфлiкту Iзраiлю i Палестини).

– В тебе гарна команда музикантів. Як ти знайшла кожного з них?

– Я виступала в Кельн i, на локальному театральному заходові, а Ярі Зінгла, мій теперішній піаніст, випадково опинився там і почув мене. Після виступу він підійшов і запропонував спробувати працювати разом. Після того ми зустрічалися кілька разів. То був початок нашого гурту, рокiв п"ять назад. Я тоді ще була дуже свіжо в Німеччині, тому попросила його познайомити мене з різними музикантами, щоб ми підібрали басиста і перкусіоніста. Тоді він відразу знайшов Себастьяна Грамса, який не зміг сюди приїхати. Ахмед Айд – наш палестинець-контрабасист – його учень. Він взагалі феномен. Я думаю, він багато чого досягне. Йому 23 роки, він страшенно молодий, виріс на арабській музиці, грав на бузуцi, бубнi, а тоді почав вчитися на класичний контрабас. Хоча вiн фактично не читає нот, але має добру музичну інтуїцію. А крім того ще чує чвертьтони! І володіє вже чотирма інструментами, рахуючи фортепiано (взагалі я іноді трошки заздрю, бо всі інші музиканти, мають мати під час навчання обов'язковий другий інструмент, а піаністи – ні, тож, шкода, іншими інструментами, окрім фортепіано та індійської гармонії я не володію). З Петером Каленборном мене також познайомив Ярі. Фактично, з пiанiстом ми співпрацюємо найбільше, з питань аранжування, композиторства. Але всi мої музиканти... кожен з них має дар компонування. Перкусіоніст, наприклад, пише твори для струнних квартетів. Це дуже важливо в нашій роботі, бо я не просто приходжу i кажу: ось так ви маєте грати, або: ось так я маю співати, а ви мені ось так акомпануйте. Ми разом шукаємо композиторське вирішення кожного моменту, кожного відривку.

– Ти розповідала, що перекладаєш музикантам текст пісень. Наскільки важливо для гурту його розуміти?

– Можна не розумiти глядачевi. Але музикантам – обов'язково. Я мушу це донести до них. Я не просто хочу робити речі естетичного характеру, я хочу розмовляти з людьми, бути в діалозі з глядачем. Напочатку було трохи складно. В нас були дискусії з музикантами: вони казали, що їх не цiкавить, про що я спiваю, цікавлять тільки їхні партії. Але тоді я починала сумніватись, чи зможемо ми далі працювати, бо я не можу спiвати про життя i смерть, а музикант буде думати: 'Ми зіграємо тему А, тоді тему Б, а потім буде моє соло'. Кожен iз нас мусить зосереджуватись навколо питань змiсту, навколо тексту. І за роки праці ми зійшлися і зараз це видно навіть по концертах – ми бiльш органiчнi разом. Але в кожного з музикатів є свої проекти, окремі від нашого колективу.

* * * *

Більше всього милуєшся гармонією, що існує між виконавцями. Певною мірою, роль Мар'яни була зарані зрозумілою, оскільки є дотична до народної творчості, до глибинних і підсвідомих для нас речей. Але повторюю, певною мірою – це не значить, що співачка була передбачуваною. А ось, наприклад, Ярі Зінгла вніс до музичної частини ледве помітні елементи індійських мотивів, так само як Ахмед – арабських (це взагалі окрема дуже цікава тема: як музиканти умисно чи без умисно переносять на свою гру – маємо на увазі вільні, імпровізаційні моменти – весь той мелодичний, слуховий, різностильовий досвід, що мають. Наче одна людина, як площина дивного приймача, акцептує багато-багато різного роду променів, пропускає їх через себе і ретранслює, генеруючи один, неповторний потік, що включає в себе всі попередні та навіть збільшує його на частку власного бачення). Загальне звучання при цьому було цільним і збагаченим оригінальними нюансами і відтінками.

* * * *

– До яких проектів, окрім Borderland Band, ти зараз причетна?

– Це пов'язано з акторством – минулого року я знову виступила к актриса в театрі. То була експериментальна вистава, в якій було поєднано текст, пластику та голос. Я, власне, відповідала за музичну частину постановки, але і виконувала роль. Також маю майстер-класи з i спiву. Основні зараз два проекти – я їду до Києва на запрошення Андрія Приходька працювати зі студентками театрального інституту імені Карпенка-Карого з курсу Богдана Ступки. Такод з жіночим колективом 'Кiтка', з яким ми виступали в столиці весною цього року, ми готуємо програму воєнних пісень, пісень 'темряви'. Зараз знаходимось в процесі назбирування матеріалу, записуємо інтерв'ю і через кілька місяців починаємо роботу. Також, звичайно, на меті нова музична вистава – нова програма з Borderland Band.

– В тебе достатньо досвiду, чи не хотiла б ти самостiйно зробити подiбну програму, написати вiд себе?

– Авторська пiсня? Зараз я взагалi ставлю питання: 'Що далi?' Чи я буду до кінця життя робити аранжування українских пісень? І то є дуже важливе питання, бо не можна собі придумати, що я буду робити. Ось зараз за мною знову ходять українськi пiснi і я не можу їх не співати. Також я компоную речі, але, як я кажу, це тільки для мене. Наприклад, заспівати музику на речі Аполінера, Ліни Костенко, Антонича. Знову ходить за мною 'Замість сонетів і октав' Тичини. Але то ще тільки викристалізовується, ще немає смiливостi, щоб це виносити на публіку. Мене манить експериментальна музика. Голос без тексту, наприклад, щось таке абстрактне. Або (я взагалi боюся про це розмовляти, бо як говорю, то потім цього не роблю), я мрiю зробити програму 'блатних' одеських пiсень. Це такий багатий матеріал, є вже кілька ідей, як можна підійти до нього, щоб це було схоже на шансон, у французькому розумінні, на кабаре. Цікаво працювати з рiзними звучаннями. Один знайомий каже, що я маю зробити кiлька пiсень Тома Вейтса, Нiка Кейва. Ще мені дуже хочеться звiльнитися вiд моменту 'пiсня i розповiдь', такого собі storytelling. Але, з іншого боку, коли людина каже тобі: 'Був на твоєму виступі, чув ті твої історії – дуже вразили', розумієш, що це потрібно. В будь-якому разі, треба думати про щось нове, про слідуючий крок. Я шукаю наступний шлях.

Час бесіди добіг кінця, ми п iшли шукати музикантiв з Borderland Band (Мар'яна ще мала показати їм 'Криiвку') і здибали їх у 'Гасовій Лямпі'. По дорозі до площі Ринок я вирішила все ж таки задати співачці одне не досить приємне запитання.

– Слухай, не можу не спитати: ти мала виступати в Києв i 5-го грудня, чому не склалося?

– Найкраще, якби ти звернулася з цим питанням до органiзатора [ми дізналися, що це Олег Кохан, `Sota Cinema Group`. Два роки тому він організовував концерт Садовської, що з успіхом пройшов в Українському Домі в Києві]. Він може з цього приводу більше щось прокоментувати. А взагалi я шукаю можливостi бiльше бути на Украiнi, приїздити сюди з рiзними проектами. Хоча я не дуже добре знаюся на украiнськiй джазовiй сценi, але я вiдкрита до спiвпрацi. Я дуже хочу бути на Україні, працювати тут, якщо є можливість.

* * * **

Стильове визначення "етно-джаз" має сенс, але творчість Borderland Band не те й не інше в повному розумінні. Скоріше так: поєднання етнічної музики і джазу, що не звужує себе кордонами ні першого, ні другого. Проте головна цінність того, що роблять ці люди полягає трохи в іншому. Поступове підвищення емоційної напруги з відповідним акцентуванням, акторські і співочі уміння пані Садовської, музичні – її гурту, сукупно сотворена атмосфера – всі перераховані чинники змушують мене вдатися до досить банального фразеологізму: після концерту світ став трохи інший, аніж був до того.

Формально нічого не змінилося, окрім показів годинника, але ж певна межа сприйняття, що була делікатно посунута вшир і вглиб в результаті цього сценічного дійства, залишилася на місці. І має там залишатися, поки не буде розширена ще більше у якийсь інший спосіб. Це найголовніше, що, як мені здається, отримав кожен, купивши квиток на концерт. Але отримав вільно, безкоштовно. Бо купити ти можеш місце, аби сісти зручніше, це тільки фізіологія. Враження і "пальне" для серця, для духу треба просто приходити і брати, аби мати чим, як і для чого жити. Чесно кажучи, я не знайшла "своєї пісні", про явище якої Мар'яна часто згадує. Можливо, для цього треба більше часу, або справа в моїй ретельності стосовно таких речей. Та напевно можу сказати, що знайшла "свою" артистку, причини і мотиви творчості якої я розумію і поважаю, та творчими доробками і задумами якої досить свідомо та тверезо захоплююсь.

Дякуємо МО "Дзиґа" у сприянні в організації інтерв"ю.