Цікаво, що я така не одна. Після концерту багато з музикантів виходили зі словами "No comments…". Переконана: це тому, що кожен почув від Чіка Коріа й Гарі Бьортона те, на що навіть й не сподівався, а може мріяв і не вірив, що здійсниться. Ті, хто вміють мріяти, а не виходити з такого концерту після 3-х перших творів (з першого ряду). Втім, ще один комплімент у бік Коріа та Бьортона, у бік їхньої джазової демократичності й простоти – ставлення до глядача. З гумором, наприклад, очікувати, коли всі повернуться з буфету, підказуючи зі сцени де є вільні місця; з відвертістю – демонструвати нотні "рушники", по яким зараз будуть грати, і т.д.
Якщо до "технологічної" складової, то можна було радіти через майже заповнену "Україну", не зважаючи на невелику рекламу й великі ціни на квитки (на балкон квитки не продавалися). Програма музична складалася з творів відомих і дуже відомих. "Fiesta", "Love Castle", "Falling Grace", "Bud Powell", "Armando’s Rhumba", "No mystery", "I Loves You Porgy" заголовнa "Crystal Silence" та інших кришталевих... Було два відділення по 45 хвилин, потім 3 п’єси на біс і "вертикальні" овації.
Виходячи з зали, хтось все ж намагався розшифрувати обігрування акордів й незвичні гармонії, хтось (з не музикантів) вивчав правильну вимову імені Чіка Коріа (краще пізно...), а я дивувалася плину часу, оскільки було відчуття того, що знаходжуся у залі хвилин з 10, а хочеться провести там всю ніч... Стоп. Це вже особисте...