Тоні Карапетян: як троїсті музики джазу давали

Концерт сенсації минулорічного дитячого фестивалю «Атлант-М» юного Тоні Карапетяна разом з Ігорем Закусом і Алексом Фантаєвим у джаз-клубі А7. Нарешті це сталося! Я на власні очі побачив і на власні вуха почув маленького вірменського генія Тоні Карапетяна. Я мріяв про це з минулої осені, адже вся джазова тусівка міста Києва лише про нього й говорила після дитячого джазового фестивалю «Атланта», на який я (what a pity!) не зміг потрапити. Все-таки, мрії, якщо вони справжні, мають тенденцію здійснюватися. Це не може не радувати!

Тоні Карапетян, маленький вірменський хлопчина з російського міста Нижній Новгород…майбутня зірка світового джазу…і вже півроку як чина зірка міста Києв - гідна зміна Гербі Генкоку й Чікові Коріа. Ой, скільки ж мудрості й талантів несе в собі цей давній народ вірмени, у яких лише сферах і галузях їх не помічено! А чи є в світовій музиці стилі й жанри, де б не засвітилися всюдисущі вірменські музиканти: класик Арам Хачатурян, джазмени Сергій Манукян і Джіван Гаспарян, французький шансоньє Шарль Азнавур, не найгірша попсовичка Шер та й, з рештою, не найгірші металюги System of a Down… Отакі думки роїлися в моїй голові в понеділок увечері, перед концертом Тоні в Еріковім джаз-клубі А7. І ніщо не могло мені завадити їх методично прокручувати в своїй макітрі, навіть трикляте радіо «Шансон» у маршрутці, що мене везла з Лісового до Московської площі. До того ж я помітно хвилювався, адже їхав, як то кажуть, впритул і вже із жахом уявляв, що у вщент заповненому джаз-клубі просто не знайдеться для мене місця і я нічого не почую, нікого не побачу…

Проте коли я приїхав на місце, побачене всередині не могло мене не здивувати: крім самих музикантів і «зацікавлених осіб» - батька Тоні, Олексія Когана, президента Донецького фестивалю «Додж-юніор» Олександра Сірого, українського «завідувача» дитячим джазом Жені Стрижевської, знаної київської піаністки Наталії Лебедєвої – публіки майже не було. Тобто пальців однієї руки було достатньо, аби визначити їхню кількість. Не знаю, чи то понеділок – день важкий, чи то реклама про концерт з’явилася пізненько, але факт є фактом – у клубі А7 було тихо й порожньо. Напевно, така атмосфера трохи розчарувала юне дарування, адже тоді, на «Атланті», в арт-клубі 44, була, як відомо, зовсім інша атмосфера. Але попереду в хлопця був донецький «Додж-юніор» і київський клубний концерт виконував якоюсь мірою роль генеральної репетиції.
Тоні вже став у Києві своїм, бо саме наше українське джазове коло взяло на себе відповідальність у подальшому розвиткові цього обдарованого хлопчиська. Напевно, саме тому перед виходом на сцену Льоша Коган серйозно і якось по-вчительському наставляв юного піаніста. Смаглявий і кучерявий, як і годиться справжньому вірменинові, Тоні держав себе виховано й стримано, що і слід було очікувати від молодого учня в присутності дорослих і відомих музикантів. А в цей вечір на сцені Тоні склали компанію музиканти, що вправі можуть уважатися однією з найвідоміших і найбільш зіграних ритм-секцій у Києві – бас-гітарист Ігор Закус і барабанщик Алекс Фантаєв.

Після перших хвилин концерту я зрозумів, що ті, хто не дійшов тоді в А7 – нехай кусають лікті. Це вірменсько-українсько-ізраїльське тріо - такі собі джазові троїсті музики! - того вечора в прямому сенсі дали джазу, принагідно демонструючи, що якщо і є в цьому світі щось, що здатне об’єднати різні народи й культури, то це музика.! З перших акордів від сцени пішла така хвиля справжнісінького драйву, груву й бозна ще чого, що я навіть забув про своє пиво. Концерт явно підпадав під категорію true jazz, коли деякі напрацьовані й вивірені шматки перепліталися з каскадами незапланованих колективних імпровізацій.
Для виконання Тоні вибрав різні за стилем і віком джазові хіти, які б повно й різнобічно могли представити його чудову техніку. А коли заграли The Five Hundred Miles High Чіка Коріа з незабутнього альбому Стена Ґетца Captain Marvel, я геть розомлів і нарешті згадав про своє пиво. Більш ніж доречне в ту мить.

Чутки про майбутню зірку, на щастя, не брехали, і я зітхнув із полегкістю. Моментами мені навіть здавалося, що потужний і нестримний музичний дух великого Гербі Генкока, покинувши свого господаря, про що свідчить його останній альбом Possibilities, втілився в цього скромнягу за роялем. Хоча, ясна річ, мав рацію пан Коган, кажучи, що в Тоні ще попереду багато роботи і поки що рано зазнаватися. Дійсно, попереду ще й відточування техніки й невтомні пошуки власного стилю. Щоправда, Тоні це знає й вочевидь кирпу не гне. Та й те що я почув, мене не на жарт вражало – звідки, де і яким чином у цієї ще дитини взялося таке відчуття такої музики?

Київська ритм-секція теж не підкачала: Закус, як завжди, демонстрував чудовий свінг і, коли треба, дивував то витонченими й пульсуючими рон-картерівськими пасажами, то блискучою слеповою технікою; Фантаєв кілька різів цілком заслуговано зірвав своїми соло гучні оплески в нечисленної публіки. Попри малу кількість слухачів, не обійшлося й без бісу, який Тоні присвятив Ерікові Айґнеру. Це був славетний стандарт Телоніуса Монка Round Midnight, зіграний з натхненням і потрібним драматизмом. І тоді мені захотілося вигукнути «Хай живе Тоні Карапетян! Хай!», адже хай – це самоназва вірменів їхньою мовою.

Після концерту вдячний Тоні подарував Еріку, Ігореві й Алексу музичні сувеніри з Нижнього Новгорода – маленькі окарини. А далі малого музиканта чекав тривалий передконкурсний «розбір польотів» від Олексія Когана, Наталії Лебедєвої, Жені Стрижевської та своїх сценічних колег. Мені б дуже хотілося б, щоб на «Доджі» йому пощастило! Дуже хотілося, що він не зупинився на досягнутому! Я гадаю, що так воно й буде, тому коли я підійшов і потис хлопцеві руку й побажав успіхів, одразу якось відчув себе неймовірно втішеним – хто зна, може, дуже скоро я цим пишатимусь?

кто такой XXXTentacion